— Мені треба зробити пі-пі.
Крук отетерів. Це було щось, чого він не передбачив, хоча мусив би. Вона була накачана наркотиком, і її організм вимагав очищення від токсинів.
— Ти можеш трохи потерпіти?
Він гадав, що за кілька миль далі по дорозі зможе знайти «кишеню» на узбіччі й зупинитися там. Дозволити їй сходити за кущі. Аби лиш він міг бачити верх її голови, то й гаразд.
Але вона похитала головою. Аякже.
Він ще раз обдумав ситуацію.
— Окей, слухай мене. Можеш скористатися дамським туалетом, але тільки якщо там не замкнені двері. Якщо вони замкнені, доведеться тобі відлити за рогом. Я тобі в жодному разі не дозволю заходити досередини і просити в хлопця на касі ключа.
— А якщо я буду змушена йти за ріг, ти будеш за мною підглядати, я так гадаю. Збоченець.
— Там мусить стояти сміттєвий бак чи ще щось таке, за чим ти зможеш присісти. У мене серце розіб’ється, якщо я не отримаю шансу поглянути на твої дорогоцінні маленькі булочки, але я намагатимуся це пережити. А зараз сідай в машину.
— Але ж ти сказав…
— Залазь, а то я знову стану називати тебе Зотоволоскою.
Вона залізла, і він підігнав пікап до дверей туалету, не зовсім їх заблокувавши.
— А тепер давай сюди свою руку.
— Навіщо?
— Роби, що сказано.
Дуже нехотя, вона простягнула йому руку. Він її взяв. Побачивши голку, вона спробувала вирватись.
— Не хвилюйся, лише крапочку. Ми не можемо дозволити тобі думати погані думки, хіба не так, авжеж? Або надсилати їх. Це все одно мусило трапитися, то який сенс робити з цього сцену?
Вона припинила вириватися. Легше було просто дозволити цьому відбутися. Її коротко вжалило в руку, потім він її відпустив.
— Катай тепер. Роби своє ві-ві, і роби швидко. Як то співається в старій пісні: «Пісок спливає крізь годинник, зве додому».
— Я не знаю жодної такої пісні.
— Не дивно. Ти навіть не знаєш різниці між «Венеціанським купцем» та «Ромео і Джульєттою».
— Ти підступний.
— Навіщо це мені, — відповів він.
Вона вилізла і трохи затрималася біля пікапа, роблячи глибокі вдихи.
— Абро?
Вона подивилася на нього.
— Не здумай замикатися там. Ти пам’ятаєш, хто за це розплатиться, правда ж? — Він поплескав по нозі Біллі Фрімена.
Вона пам’ятала.
У її голові, що була почала прояснюватися, знову затуманювалося. Жахлива людина — жахлива істота — з такою чарівною посмішкою. І розумна. Він усе продумав. Вона взялася за двері туалету, і ті відчинились. Уже бодай щось, принаймні вона не мусить вмощуватися десь серед бур’янів. Вона увійшла досередини, причинила двері й зробила свою справу. А потім просто сиділа на унітазі, низько опустивши свою спливаючу голову. Вона згадала, як була в туалеті в будинку Емми, як вона, дурненька, тоді вирішила, що все мусить вийти добре. Здавалося, це так давно було.
«Я мушу щось зробити».
Але вона була одурманена, запаморочена.
(«Дене»)
Вона послала цю думку з усією силою, яку змогла зібрати… якої було небагато. А скільки часу подарує їй Крук? Вона відчула, як її затоплює відчай, підмиваючи навіть ті невеличкі залишки волі до спротиву, які ще залишалися. Все, чого вона хотіла, це застебнути штани, залізти знову до пікапа і заснути. Проте вона спробувала ще раз.
(«Дене! Дене, прошу!»)
І чекала чуда.
Що вона отримала натомість — один короткий, різкий гудок пікапа. Послання було зрозумілим: час вирушати.
Розділ п’ятнадцятий
Міньки
«Ти згадаєш про те, що забулося».
Після Піррової перемоги в Клауд-Гепі ця фраза переслідувала Дена, як уривок якоїсь безглуздої, дражливої музики, що бува застрягне тобі в голові й не відпускає, і ловиш себе на тому, що мугикаєш її, навіть плентаючись серед ночі до туалету. Ця фраза таки сильно дратувала, але не була безглуздою. З якоїсь причини вона асоціювалася в нього з Тоні.
«Ти згадаєш про те, що забулося».
Щодо того, щоб скористатися «Віннебаго» Правдивого Вузла, аби дістатися до своїх машин, які залишилися стояти біля вокзалу «Тінітавн» на міській толоці у Фрейжері, питання не виникало. Навіть якби вони не побоювалися, що можуть залишити в ньому якісь цікаві криміналістам свої сліди, або що хтось їх помітить, коли вони з нього виходитимуть, вони б і без голосування одностайно відмовилися. Всередині нього тхнуло не тільки хворобою чи смертю; в ньому тхнуло злом. А Ден мав ще й іншу причину. Він не знав, повертаються чи ні члени Правдивого Вузла як примарні люди, але не бажав перевіряти такої ймовірності.