(«іди»)
(«я повернуся відразу як»)
(«іди Абро зі мною все буде гаразд»)
А якщо пощастить, то й усе тут буде закінчено, коли вона повернеться.
В Енністоні Джон Далтон і Стоуни побачили, що Абра втягує в себе повітря і розплющує очі.
— Абро! — скрикнула Люсі. — Вже закінчилося?
— Скоро.
— Що це в тебе на шиї? Що то за синці?
— Ма, залишайся там, де стоїш! Я мушу повернутися туди. Я потрібна Дену.
Абра потягнулася по Гоппі, але ще не встигла вхопити свого старого, м’якого кролика, як її очі заплющилися, а тіло завмерло.
Дивлячись крадькома крізь поручні, Роза побачили, що Абра зникла. Мале суче дівчисько могло перебувати тут тільки певний час, потім їй треба було повертатися на оздоровчий відпочинок. Її присутність у кемпінгу «Пролісок» не дуже відрізнялася від її присутності того дня в супермаркеті, тільки це її явлення було набагато потужнішим. А чому? Бо їй надає підтримку цей чоловік. Інтенсифікує її. От якби він був мертвим, коли дівчина повернеться…
Дивлячись униз на нього, Роза погукала:
— Я б на твоєму місці пішла звідси Денні, поки ще маєш шанс. Не змушуй мене карати тебе.
Тиха Сарі була настільки зосереджена на тому, що відбувається на «Даху Світу» — прислухаючись кожною клітиною свого за визначенням інтелектуально обмеженого мозку, на додаток до слухання вухами, — що не відразу усвідомила, що в цьому сарайчику вона більше не сама. Той запах врешті-решт її насторожив: щось гниюче. Не сміття, не відходи. Вона не наважувалася повернутися, бо двері стояли відчиненими, і той чоловік, там, надворі, міг її помітити. Вона стояла нерухомо, стискаючи в руці серп.
Сарі почула, як Роза каже тому чоловіку, щоб ішов звідси, поки в нього мається шанс, і от тоді-то двері сарайчика похитнулися, почали закриватися, самі собою.
— Не змушуй мене карати тебе! — вигукнула Роза. Це був сигнал їй вилетіти звідси й увігнати серп у шию тому гадському, нахабному дівчиську, але оскільки дівчина зникла, то, значить, серп мусить отримати той чоловік. Але раніше, ніж вона встигла поворухнутися, чиїсь холодні пальці сковзнули, обхопивши зап’ястя руки, в якій вона тримала серп. Обхопили і міцно стиснули.
Вона обернулася — резону утримуватися від цього тепер не малося, оскільки двері причинилися — і побачене нею в тьмяному світлі, що просочувалося крізь тріщини між старими дошками, вирвало крик з її зазвичай тихого горла. У певний момент, коли вона перебувала в зосередженому стані, якийсь труп приєднався до неї в реманентному сарайчику. Його усміхнене, хиже обличчя було сирим білувато-зеленим зіпсованим авокадо. Очі його, на позір, майже звисали з очниць. Його костюм вкривали плями древньої плісняви, проте різнокольорове конфеті, що іскрилося в нього на плечах, було свіжим.
— Чудова вечірка, хіба ні? — промовив він, і в усмішці розсунулися його губи.
Вона закричала знову і ввігнала серп йому в ліву скроню. Криве лезо увійшло глибоко і там застрягло, але ніякої крові не було.
— Подаруй нам поцілунок, дорогенька, — промовив Горес Дервент. З-поміж губ вивалилися білі рештки його язика. — Так багато часу минуло відтоді, як я востаннє був з жінкою.
Коли клоччя сяючих гнилизною губ Гореса Дервента злилися з губами Сарі, його пальці зімкнулись навкруг її горла.
Роза побачила, як хитнулись і закрилися двері сарайчика, почула крик і зрозуміла, що тепер вона насправді одна. Скоро, можливо, за кілька секунд, дівчинка повернеться сюди і їх буде двоє проти одної. Вона такого дозволити не могла.
Вона подивилася вниз на чоловіка і зібрала всю свою підживлену духом силу.
(«души себе роби це зараз же»)
Руки Дена почали підніматися до його горла, проте занадто повільно. Він опирався їй, і то доволі успішно, що бісило. Вона могла б очікувати битви від того сучого дівчиська, але цей мугир там, унизу, був уже дорослим. Вона мусила б легко, як туман, відмести ті рештки духу, що в нім залишались.
Та все ж таки вона перемагала.
Його руки дійшли до грудей… плечей… нарешті до його горла. Там вони вагалися — вона почула, як він хекає від напруження. Вона посилила навіювання, і руки вчепилися, передавлюючи йому трахею.
(«так добре ти завадливий байстрюк дави дави … і дави»)