— Я не боюся пекла. Я прожив порядне життя, і взагалі я не вірю, що таке місце існує. Я боюся, що там немає нічого. — Він насилу зробив вдих. Перлина крові бубнявіла в куточку його правого ока. — Не було нічого перед цим, всі ми про це знаємо, тож хіба не само собою зрозуміло, що нічого нема й після?
— Але ж є, — Ден витер обличчя Чарлі вологою мачулкою. — Ми ніколи насправді не кінчаємося, Чарлі. Я не знаю, як таке може бути чи що воно означає, я просто знаю, що саме так воно є.
— Ти можеш допомогти мені перейти через це? Казали, що ти вмієш допомагати людям.
— Так. Я можу допомогти, — він узяв й іншу долоню Чарлі собі в руки. — Це значить просто заснути. А коли ти прокинешся — а ти обов’язково прокинешся — все мусить бути кращим.
— Небеса? Ти кажеш про рай?
— Я не знаю, Чарлі.
Сила була дуже потужною цієї ночі. Він відчував, як вона тече крізь їх зімкнуті долоні, мов електричний струм, і нагадував собі бути лагідним. Частиною себе він перебував у цьому тремтячому тілі, яке розладнувалося, в його органах чуттів,
(«поспіши, прошу»)
які вимикалися. Він перебував у розумі,
(«поспіши, прошу, вже час»)
який залишався таким же гострим, яким був завжди, який усвідомлював, що думає зараз свої останні думки… принаймні, як Чарлі Хейз.
Налиті кров’ю очі заплющились, потім відкрилися знову. Дуже повільно.
— Все гаразд, — промовив Ден. — Тобі тільки треба заснути. Сон зробить тобі краще.
— Отак ти це називаєш?
— Так. Я називаю це сном, і спати — це безпечно.
— Не йди.
— Не піду. Я буду з тобою.
Так він і залишався. Це був жахливий привілей. Очі Чарлі закрилися знову. Ден і собі заплющився і в темряві побачив повільну синю пульсацію. Раз… двічі… стоп. Раз… двічі… стоп. Надворі завивав вітер.
— Спи, Чарлі. З тобою все гаразд, але ти втомлений і тобі треба поспати.
— Я бачу мою дружину, — ледь чутним шепотом.
— Справді?
— Вона каже…
Більше не було нічого, просто фінальний синій імпульс у заплющених очах Дена і фінальний видих чоловіка на ліжку. Ден розплющив очі і, прислухаючись до вітру, чекав останньої речі. Вона з’явилася по кількох секундах: блідо-червона імла піднеслася з носа, очей і рота Чарлі. Це було те, що одна стара медсестра в Тампі, яка мала майже таку ж саму іскристість, як у Біллі Фрімена, називала «отой хап». Вона казала, що бачила це багато разів.
Ден бачив це кожного разу.
Марево здійнялося і зависло над тілом старого. А потім розвіялося.
Ден закотив правий рукав піжами Чарлі й помацав пульс. То була проста формальність.
Аззі зазвичай ішов геть раніше, ніж все завершувалося, але не цієї ночі. Він стояв на стьобаній ковдрі біля стегна Чарлі, дивився на двері. Ден повернувся, очікуючи побачити там Клодет або Дженні, але там нікого не було.
Утім, ні, було.
— Привіт.
Нічого.
— Ти та маленька дівчинка, що інколи пише на моїй чорній дошці?
Без відповіді. Але хтось там таки був, авжеж.
— Тебе звуть Абра?
Слабеньке, майже нечутне через вітер, долетіло бренькання піаніно. Ден було ледь не повірив, що це просто його уява (він не завжди умів розрізнити її і сяйво), аби не Аззі, чиї вуха лишалися нашорошеними, а очі не відривалися від дверного прорізу. Хтось був там, спостерігав.