Він вручив Доку його медальйон. На мить Ден подумав, що той зараз вислизне з його захололих пальців і впаде на підлогу. Але Кейсі раніше встиг зімкнути свої пальці на його руці, а потім замкнув і решту Дена в свої масивні обійми. У вухо він йому прошепотів: «Ще один рік, сучий сину. Вітаю тебе».
Кейсі почалапав по проходу під задню стіну зали, де він сидів по праву старшинства разом з іншими ветеранами. Ден залишився стояти сам перед усіма, стискаючи свій медальйон так сильно, що аж жили йому здулися на зап’ястку. Зібрання алконавтів пильно дивилося на нього, чекаючи одкровень про те, що довготривала тверезість може подарувати: досвід, силу і надію…
— Пару років тому… — почав він, але мусив прочистити собі горло, закашлявся. — Пару років тому, коли якось ми сиділи за кавою з отим клишоногим джентльменом, котрий щойно отам сів, він мене спитав, чи я проробив п’ятий крок: «Визнати перед Богом, собою та іншими людьми істинну природу власних кривд». Я йому відповів, що проробив з нього більшу частину. Для людей, які не мають притаманної нам проблеми, цього, мабуть, було б достатньо… і це якраз одна з причин, чому ми називаємо їх Земними Людьми.
В аудиторії захихотіли. Ден набрав повітря, кажучи собі, що, якщо він зміг витримати віч-на-віч Розу і її Правдивий Вузол, то витримає й це. От тільки це було іншим. Тут був не Ден Герой; тут був Ден Падло. Він достатньо довго прожив, щоб знати, що в кожному є трохи падла, але це не вельми допоміжне, коли сам мусиш вивалювати сміття.
— Він мені сказав, що є якась кривда, яку я не можу залишити позаду, бо мені дуже соромно про неї говорити. Він сказав, щоб я через це перейшов. Він нагадав мені про дещо, що всі ви чуєте майже на кожних зборах — ми хворі тією ж мірою, як наші таємниці. І ще він сказав, якщо я не розповім про свою, десь далі на своєму шляху я раптом віднайду себе з чаркою в руці. Така була суть, Кейсі?
З дальнього кінця зали Кейсі кивнув, з руками, складеними на головці свого ціпка.
Ден відчув, як запекло йому в кутиках очей, що означало наближення сліз, і подумав: «Господи, допоможи мені пройти крізь це без скиглення. Будь ласка».
— Я цього не відкривав. Я повсякчас, роками повторював собі, що це та річ, про яку я ніколи нікому не розповім. Але я думаю, він був тоді правий, а якщо я знову почну пити, я просто помру. Мені цього не хочеться. Тепер я маю багато всього, заради чого варто жити. Тому…
Сльози таки прийшли, ці кляті сльози, але він уже занадто далеко зайшов, щоб тепер задкувати. Він їх змахнув тим кулаком, у якому не був затиснутий медальйон.
— Ви пам’ятаєте, що сказано в «Обіцяннях»[405]? Про те, як ми навчимося ні шкодувати за минулим, ані бажати прибити за ним двері? Вибачте мені, але я вважаю конкретно цей один пункт сущим лайном у програмі, повній правдивих речей. Я вельми перепрошую, але, хай би як мені цього не хотілося, настав час відкрити двері.
Вони чекали. Навіть ті дві леді, що краяли і розкладали на паперові тарілки піцу, стояли тепер у дверях кухні, дивлячись на нього.
— Незадовго перед тим, як мені кинути пити, я прокинувся поруч з жінкою, яку підчепив у якомусь барі. Ми лежали в її квартирі. Квартира була вбогою, бо вона не мала майже нічого. Я можу про це оповідати, бо сам я теж не мав майже нічого, і обоє ми з нею опинилися в такому убозтві, либонь, з однакових причин. Ви всі добре знаєте, що то за причини. — Він знизав плечима. — Якщо ти один із нас, пляшка тебе оббирає вщент, от і все. Спершу потроху, потім більше, потім забирає все. Та жінка, її звали Діні. Я не пам’ятаю про неї аж так, щоб чогось багато, але пам’ятаю це. Я одягнувся і пішов собі геть, але спершу я забрав її гроші. Але так обернулося, що вона мала принаймні ще одну річ, якої я не забрав, бо, коли я рився в її гаманці, я озирнувся, і там стояв її син. Маленький хлопчик, усе ще з підгузком. Ми з тією жінкою вночі перед тим були купили трохи коксу, і той все ще лежав на столі. Хлопчик його побачив і потягнувся по нього. Він думав, що то цукерки. — Ден знову витер собі очі. — Я його прибрав і поклав туди, де він його не міг дістати. Ото і все, що я зробив. Цього було недостатньо, але то було все, що я зробив. Потім я поклав її гроші собі до кишені й пішов звідти. Я б тепер усе зробив, щоб цього тоді не трапилося. Але я не можу.
Жінки в дверях повернулися до кухні. Дехто в кімнаті дивився собі на годинник. У когось забурчало в животі. Дивлячись на це зібрання дев’яти дюжин алкоголіків, Ден усвідомив вражаючу річ: те, що він зробив, не викликало в них огиду. Їх це навіть не здивувало. Вони чули набагато гірші речі. Дехто з них був робив набагато гірші речі.
— Окей, — промовив він. — Це все. Дякую, що вислухали.
Перед тим як початись аплодисментам, один з ветеранів у заднім ряді прокричав традиційне запитання:
— Як тобі це вдається, Доку?
Ден посміхнувся і відповів так само традиційно:
— Один день за раз.
2
Після «Отче наш», піци і шоколадного пирога з великою цифрою XV на ньому Ден провів Кейсі й допоміг йому сісти до його «Тундри»[406]. Вже почав падати сльотавий дощ.
— Весна у Нью-Гемпширі, — промовив кисло Кейсі. — Ну хіба не чудесна?
— Хлюща спадає й гряззю каляє, — промовив Ден декламаторським голосом. — А вітрило, як баран, буцає! Бус ослизає й нас обливає. Чорти б її, співаймо, чорти б її взяли!
Кейсі вирячився на нього.
— Ти оце щойно таке склав?
— Та де там. Це Езра Паунд[407]. Коли ви перестанете врешті ухилятися і зробите собі заміну кульшового суглоба?
Кейсі всміхнувся:
— Наступного місяця. Я так собі вирішив, коли ти розкажеш свій найбільший секрет, тоді й я зроблю собі операцію заміни того суглоба. — Він помовчав. — А не таким вже й к чорту великим був той твій секрет, Денно.
— Для мене це теж стало відкриттям. Я гадав, люди тікатимуть від мене з криками. Натомість вони стояли поруч і довкола, їли піцу і балакали про погоду.
— Якби ти розповів їм, що вбив сліпу бабцю, вони б так само їли і піцу, й пиріг. Безплатне є безплатним. — Він відкрив двері машини. — Підсади мене досередини, Денно.
Ден його підсадив.
Кейсі важко посовався, вмощуючись зручніше, потім ввімкнув двигун і «двірники», щоб змахували сльоту.
— Все меншає, коли виходить назовні, — сказав він. — Сподіваюся, ти передаси це далі, своїм молодикам.
— Так, О Мудрий Ви.
Кейсі сумно подивився на нього.
— Іди ти в сраку, душенько.
— Саме так, — відповів Денні. — Гадаю, повернусь-но я туди та допоможу прибирати стільці.
І саме так він і зробив.
Поки ти не спиш
1
Ані повітряних кульок, ані фокусників не було на дні народження Абри в цьому році. Їй виповнилося п’ятнадцять.
Натомість була гуркотлива рок-музика, від якої трусило весь сусідній квартал, з надвірних аудіобоксів, що їх, за компетентної допомоги Біллі Фрімена, встановив Дейв Стоун. Дорослі пригощалися пирогом, морозивом і кавою в кухні Стоунів. Діти панували у вітальні на першому поверсі й на задній галявині. І, судячи з їх голосів, «відривалися по повній». Близько п’ятої гості почали розходитися, але Емма Діні, найближча подружка Абри, залишилася на вечерю. Абра, розкішна у червоній спідниці й селянській блузі з відкритими плечима, вирувала чудовим настроєм. Вона захоплено зойкнула над гарним браслетом, подарованим їй Деном і, обнявши дядька, розцілувала його в обидві щоки. Він пах парфумом. От це вже було новиною.
Коли Абра пішла проводжати додому Емму й дівчата весело теревенили, віддаляючись по доріжці, на Дена напосілася Люсі. Губи зціплені, нові зморшки з’явилися навкруг її рота, а у волоссі перші доторки сивини. Скидалося на те, що Абра викинула Правдивий Вузол геть собі з голови, залишивши його минулому; але Люсі цього ніколи не зможе, подумав Ден.