Його матері був знайомий цей його нерозмовний стан. Таке вже траплялося після того, як Денні був ризикнув завітати до Номера 217 в «Оверлуку».
— А з Діком ти поговориш?
Лежачи в своєму ліжку, дивлячись на неї, він кивнув. Мати зателефонувала, попри те, що була тільки четверта ранку.
Дік приїхав під кінець того ж дня. Він з собою дещо привіз.
Подарунок.
4
Після того як Венді подзвонила Діку — вона зробила це так, щоби почув син, — Денні знову занурився в сон. Хоча тепер йому було вісім років і він уже ходив до третього класу, він так само смоктав собі великий палець. Їй було боляче таке в ньому бачити. Вона підійшла до дверей ванної кімнати і зупинилася, дивлячись на них. Вона відчувала страх — її налякав Денні, — але їй було туди треба, і вона не мала наміру скористатися кухонною мийкою, як це зробив він. Картина того, який вона матиме вигляд, балансуючи на краєчку робочої стійки з дупою, завислою за вінця керамічної раковини (навіть якщо нема нікого, хто міг би це побачити), змусила її наморщити носа.
У руці вона тримала молоток зі свого маленького вдовиного ящичка для інструментів. Натискаючи клямку і прочиняючи поштовхом двері ванної кімнати, вона тримала його піднятим. Звісно, ванна кімната виявилася порожньою, але кільце унітазного сидіння було опущене. Вона ніколи не залишала його в такій позиції, перед тим як піти до ліжка спати, бо знала — якщо туди забреде бодай на десять відсотків несонний Денні, він напевне забуде підняти кільце і геть його обпісяє. А ще там був запах. Поганий запах. Такий, ніби пацюк здох десь між стінами.
Вона зробила крок досередини, потім ще два. Помітила якийсь порух і крутнулася вихором, з піднятим молотком, готова вдарити, хто б
(що б)
там не ховався за дверима. Але то була лише її власна тінь. Лякається власної тіні, інколи фиркають люди, але хто має більше на це право за Венді Торренс? Після того, що вона бачила, крізь що пройшла, вона знала, що тіні можуть бути небезпечними. Вони можуть мати зуби.
Нікого не було у ванній кімнаті, але на унітазному сидінні був якийсь блідий мазок, і ще один на шторі душу. Екскременти, перше, що їй подумалось, але ж лайно не жовто-синюшне. Венді придивилася зблизька і побачила шматочки плоті й гнилої шкіри. На килимку біля ванни воно теж було, у формі людських ступень. Їй подумалося, що сліди ці надто маленькі — надто делікатні, — щоби бути чоловічими.
— Ох, Господи, — прошепотіла вона.
Закінчилося тим, що вона все ж таки скористалася кухонною раковиною.
5
Венді витрутила свого сина з ліжка опівдні. Вона спромоглася згодувати йому трохи супу і півсендвіча з арахісовим маслом, але потім він знову заліз до ліжка. Як і перше, він не розмовляв. Хеллоран приїхав невдовзі по п’ятій годині, сидячи за кермом свого тепер древнього (але ідеально доглянутого і сліпуче наваксованого) червоного «Кадилака». Венді не відходила від вікна, чекаючи й виглядаючи, як колись вона, стоячи біля вікна, було чекала і виглядала свого чоловіка з надією, що Джек прийде додому в доброму гуморі. І тверезий.
Вона кинулася вниз сходами і відкрила двері якраз тієї миті, коли Дік вже збирався натиснути кнопку дзвінка з позначкою ТОРРЕНС 2А. Він простягнув руки, і вона враз кинулася йому в обійми, бажаючи, щоб вони не розкривалися щонайменше годину. А краще дві.
Він відсторонив її, тримаючи за плечі на відстані витягнутих рук.
— Ви маєте гарний вигляд, Венді. А як наш маленький чоловічок? Він заго’орив?
— Ні, але з вами поговорить. Принаймні, навіть якщо не говоритиме вголос, ви зможете…
Замість того, щоби закінчити фразу, вона виставила палець пістолетом і націлила його Діку в лоба.
— Нема потреби, — заперечив Дік.
Його усмішка продемонструвала новий набір фальшивих зубів. Тієї ночі, коли вибухнув котел, «Оверлук» позбавив його більшості з попереднього комплекту. Себто молотком, який зруйнував зубні протези Діка і забрав у Венді здатність ходити ритмічно, без накульгування, розмахував Джек Торренс, але вони обоє розуміли, що насправді тоді діяв «Оверлук».
— Він дуже потужний, Венді. Якщо захоче мене заблокувати, йому це запросто. З досвіду знаю. Крім того, краще буде, якщо ми з ним побалакаємо ротами. Краще для нього. А тепер розкажіть мені про все, що тут у вас трапилося.
Все розповівши, Венді повела його до ванної кімнати. Плями там вона залишила, щоб він побачив їх на власні очі, як той патрульний коп, що зберігає недоторканним місце злочину перед приїздом команди криміналістів. А тут таки стався злочин. Злочин проти її хлопчика.
Дік довго дивився, нічого не торкаючись, а потім кивнув:
— Нумо, давайте подивимося, чи прокинувся Денні, чи він в по’ядку.
Денні ще спав, але на серці у Венді полегшало від виразу радості на обличчі сина, коли він побачив, хто сидить біля нього на ліжку і трусить його за плече.
(«привіт, Денні, а я привіз тобі подарунок»)
(«сьогодні не мій день народження»)
Венді дивилася на них, розуміючи, що вони балакають, але не знаючи про що.
Дік промовив:
— Вставай, золотко. Ми прогуляємося з тобою по пляжу.
(«Діку, вона повернулася, місіс Мессі з Номера 217 з’явилася тут»)
Дік знову струснув його за плече:
— Говори вголос, Дене. Ти лякаєш свою ма.
Денні промовив:
— А який мені подарунок?
Дік усміхнувся:
— Отак вже краще. Мені подобається це чути, і Венді також.
— Так, — це було все, що вона наважилась вимовити. Інакше б вони почули тремтіння в її голосі й занепокоїлися. Цього вона не хотіла.
— Поки нас не буде, ви могли б зробити у ванній чистку, — сказав їй Дік. — Ви маєте кухонні рукавички?
Вона кивнула.
— Добре. Надягніть їх.
6
До берега було дві милі. Стоянку оточували незграбно розмальовані пляжні спокуси — кіоски з продажу тортів-мурашників[8], ятки з хот-догами, сувенірні крамнички, — але зараз, під самий кінець сезону, усякий бізнес там майже вщух. Пляж майже цілком належав тільки їм. Поки вони їхали сюди з квартири, Денні тримав на колінах свій подарунок — якийсь загорнутий у сріблястий папір довгастий, доволі важкенький пакунок.
— Ось побалакаємо троха, і тоді можеш його розпаковувати, — сказав Дік.
Вони вирушили просто вздовж прибою, там, де пісок був твердим, мерехтливим. Денні йшов повільно, бо Дік уже доволі постарішав. Колись він помре. Можливо, навіть скоро.
— Мене вистачить ще на кілька років, — промовив Дік. — Нехай це тебе не турбує. Розкажи мені тепер про минулу ніч. Нічого не пропускаючи.
Це не забрало багато часу. Найважчим виявилося добирати слова, щоб пояснити той жах, який він переживає зараз і як той переплітається з удушливим відчуттям упевненості: тепер, коли вона його знайшла, вона вже ніколи не залишить його у спокої. Але оскільки це був Дік, він не мав потреби в словах, хоча й знайшов деякі.
— Вона прийде знову. Я знаю, вона повернеться. Вона приходитиме й приходитиме, аж поки мене не дістане.
— Ти пам’ятаєш, як ми познайомилися?
Хоча й здивований такою переміною курсу, Денні кивнув. Саме Хеллоран показав і розказав усе, що треба, йому і його батькам у їхній перший день в «Оверлуку». Здавалося, це було так давно.
— А пам’ятаєш, як я вперше заговорив усередині твоєї голови?
— Звичайно ж, я пам’ятаю.
— І що я тоді сказав?
— Ви спитали мене, чи хочу я поїхати з вами до Флориди.
— Так, правильно. А як тобі почувалося, коли ти взнав, що ти більше не самотній? Що ти не єдиний такий на світі?
— Стало просто чудово, — відповів Денні. — Просто чудовезно.
— Йо, — погодився Хеллоран. — Йо, звісно, так.
Вони пройшли далі, трохи помовчавши. Маленькі пташки — мати Денні називала їх цвіріньками[9] — забігали у хвилі й спурхували назад.