— Ти казала, ми побалакаємо пізніше. Пізніше вже настало. Що там таке було трапилося?
— За нами дехто назирав, — відповіла Роза.
— Справді? — злетіли вгору брови Крука. Він прийняв стільки ж духу того хлопця, Тревора, як і кожний з них, але не помолодшав на вигляд. З ним рідко це траплялося після їжі. А з іншого боку, він рідко виглядав старішим між сеансами харчування, якщо тільки паузи не були надто довгими. Роза гадала, що це гарний обмін речовин. Можливо, щось таке в його генах. Припускаючи, що в них іще є гени. Горіх казав, що вони їх майже напевне мають. — Хтось духоголовий, ти маєш на увазі?
Вона кивнула. Перед ними під де-не-де поцяткованим купчастими хмаринками небом кольору линялих джинсів стелилася І-80.
— Багатий дух?
— О, так. Величезний.
— Як далеко?
— Східне узбережжя. Гадаю, десь там.
— Ти хочеш сказати, що хтось підглядав аж… тобто, з відстані майже півтори тисячі миль[179]?
— Може бути, що навіть із більшої. Може бути, що звідкись, чортам знати як здалеку, десь аж ген із Канади.
— Хлопець чи дівчина?
— Ймовірно, що дівчинка, але там був лише проблиск. Три секунди, не довше. Це має якесь значення?
Значення це не мало.
— Скільки балонів ти могла б заповнити з дитини, в якої так багато духу в баняку?
— Важко сказати. Три щонайменше.
Цього разу свідомо применшувала Роза. На її здогад, невідомий споглядач міг заповнити десять балонів, а можливо, навіть і дюжину. Його присутність тривала коротко, але була потужною. Він (або вона) побачив, що вони там робили, і її (якщо це була вона) жах був достатньо сильним, щоби в Рози заклякли руки і вона на мить відчула огиду. Це було не її власне відчуття, звісно — тельбушіння якогось мугиря було не огиднішим за тельбушіння оленя, — а щось на кшталт психічного рикошету.
— Може, нам варто було б розвернутися, — промовив Крук. — Дістати її, поки добро не пропало.
— Ні. Я гадаю, ця дитина все ще набирається сили. Дозволимо їй трохи доспіти.
— Це те, що ти знаєш, чи просто інтуїція?
Роза покрутила в повітрі пальцями.
— Настільки сильна інтуїція, що дозволяє нам ризикнути, що її тим часом не зіб’є якийсь скажений водій або не викраде якийсь збочений ґвалтівник дітей? — Крук промовив це без жодної іронії. — А як щодо лейкемії чи ще якогось раку? Знаєш, вони вразливі на такого роду болячки.
— Якщо попитаєшся в Джиммі Арифметики, він тобі скаже, що статистика смертності промовляє на нашу користь, — усміхнулася Роза, поблажливо поплескавши його по стегну. — Ти забагато хвилюєшся, Татку. Ми їдемо до Сайдвіндера, як і планувалося, а потім на південь, у Флориду, на пару місяців. І Баррі, і Дідо Флік, обидва вважають, що цей рік обіцяє бути щедрим на урагани.
Крук скривився:
— Це як ритися у сміттєвих баках.
— Нехай так, але в деяких з тих сміттєвих баків трапляються доволі смачні з’їдини. І поживні. Я й досі себе картаю, що ми пропустили той торнадо в Джопліні[180]. Але ж, звісно, ми менш здатні передбачати наперед такі раптові буревії.
— Та дитина. Вона бачила нас?
— Так.
— І що ми тоді якраз робили?
— А самому здогадатися, Круче?
— Вона не зможе нас здати?
— Любасику, якщо їй зараз більше одинадцяти років, я готова з’їсти мого капелюха, — Роза постукала по своєму циліндру для переконливості. — Її батьки, мабуть, і не знають, що вона за таке чи на що вона здатна. А якщо навіть і знають, вони, либонь, з усіх бісових сил мінімізують це у своїй уяві, щоби самим не доводилося думати про це надто багато.
— Або вони покажуть її психіатру і той почне годувати її пігулками, — додав Крук. — Які її приглушать, і тоді її буде важче знайти.
Роза усміхнулась:
— Якщо я правильно зрозуміла, а я цілком упевнена, що так воно й є, то давати їй «Паксіл»[181] — це все одно, що накинути целофан на військовий прожектор.
— Ну, якщо ти так кажеш. Ти бос.
— Саме так, медовий мій. — Цього разу, замість поплескати його по стегну, вона стиснула йому яєчка. — Омаха цієї ночі?
— Готель «Ла Квінта Інн». Я зарезервував весь дальній кінець першого поверху.
— Добре. Маю план погасати на тобі, як на американських гірках.
— Побачимо ще, хто на кому гасатиме, — сказав Крук. Він почувався гарячим після хлопчика Тревора. Так само й Роза. Так само всі вони. Він знову увімкнув радіо. Там «Кросс Кенедіан Реґвід»[182] співали про хлопців з Оклахоми, які геть неправильно скручують собі косяки.
Правдиві котилися на захід.
3
Були легкі спонсори в АА, і були важкі спонсори в АА, а ще були такі, як Кейсі Кінгслі, який терпів нуль лайна від своїх «молодиків». На самому початку їхніх стосунків Кейсі дав Дену настанову відбути «дев’яносто з дев’яноста» і щоранку йому телефонувати о сьомій годині. Коли Ден відбув дев’яносто щоденних зборів поспіль, йому було дозволено перестати дзвонити вранці. Відтоді вони тричі на тиждень зустрічалися за кавою в «Сонячному» кафе.
Одного липневого дня 2011 року Кейсі вже сидів за столиком кафе, коли туди прийшов Ден, і хоча Кейсі поки ще не досяг пенсійного віку, на око Дена його непохитний спонсор АА (і перший роботодавець у Нью-Гемпширі) дуже постарішав. Більша частина волосся вже зникла з його голови, і ходив він помітно накульгуючи. Йому потрібно було протезувати кульшовий суглоб, але він постійно це відкладав.
Ден промовив «привіт», сів і склав руки, чекаючи на те, що Кейсі називав «Катехізисом».
— Ти тверезий сьогодні, Денно?
— Так.
— Як трапилося це чудо витримки?
Він процитував:
— Завдяки програмі Анонімних Алкоголіків та Богу мого розуміння. Мій спонсор, мабуть, теж зіграв свою маленьку роль.
— Гарний комплімент, але не кади мені в очі, тож і я не кадитиму тобі.
Підійшла з кавником Петті Нойз і, не питаючись, налила Денові.
— Як ти, красунчику?
Ден їй посміхнувся:
— Я в порядку.
Вона скуйовдила йому волосся і вирушила назад до шинкваса, додавши свінгу своїй ході. Чоловіки провели очима ті делікатні гойда-гойда її стегон, як це властиво чоловікам, а потім Кейсі знову вперся поглядом у Дена.
— Маєш якийсь прогрес з цією штукою — з Богом твого розуміння?
— Недалеко я просунувся, — відповів Ден. — Мені так здається, що це робота на все життя.
— Але ти кожного ранку просиш допомогти тобі утриматися від випивки?
— Так.
— Уклінно?
— Так.
— Кажеш «дякую тобі» ввечері?
— Так, і також на колінах.
— Чому?
— Бо мені треба пам’ятати, що пияцтво мене на них ставило, — відповів Ден. Це була абсолютна правда.
Кейсі кивнув:
— Це перших три кроки. Нумо, скажи мені коротку формулу.
— Я не можу, Бог може, і думаю, я Йому дозволю. — А потім додав: — Бог мого розуміння.
— Якого ти не розумієш.
— Правильно.
— Тепер скажи мені, чому ти пив.
— Бо я п’яниця.
— Не тому, що мама не дарувала тобі своєї любові?
— Ні.
Венді мала свої недоліки, але її любов до нього — і його до неї — залишалася непохитною.
— Тому що тато не дарував тобі своєї любові?
— Ні. «Хоча він якось зламав мені руку, а наприкінці мало не вбив мене».
— Тому що це спадкове?
— Ні. — Ден сьорбнув кави. — Хоча так. Ви ж самі це знаєте, правильно?
— Звісно. Я також знаю, що це не має значення. Ми пили, бо ми є п’яницями. Ми ніколи не виправимося. Ми отримуємо щоденний перепочинок, опертий на нашому душевному стані, ото й усе.
— Так, командире. Ми вже покінчили з цією частиною?
— Майже. Ти думав про випивку сьогодні?
— Ні. А ви?
— Ні, — Кейсі вишкірився. Усмішка наповнила його обличчя світлом, зробила його знову молодим. — Це чудо. Назвав би ти таке чудом, Денні?
— Так. Назвав би.
Повернулася Петті з великою тарелею ванільного пудингу — не одна вишенька згори, а дві — і поставила її перед Деном.