— Мені також, — сказала Матильда.
Хмари вимастили небо ожиновим варенням, з півночі чувся далекий, як із пароварки, грім. Що вона робила б, якби оце не сиділа тут? Ховалася б у прохолодній тіні будинку, виглядаючи у вікно. Її наче пришпилили до цього стільця.
Їй подобався цей хлопець, надзвичайно подобався, як ніхто з тих, із ким вона зустрічалася після смерті Лотто. Їй хотілося відкрити рот і їсти його, настільки він був солодкий. У ньому була якась легкість, простота, ніжність, яка подобалася їй у мужніх чоловіках.
— Щиро кажучи, з вами мені хотілося зустрітися не менше, ніж із ним, — сказав Ленд.
— Чому? — здивувалася вона. Матильда почервоніла. Флірт? А чому б і ні?
— Ви — нерозказана історія, — пояснив він. — Таємниця.
— Яка таємниця? — насторожилася вона.
— Жінка, з якою він вирішив пов’язати своє життя, — вів далі Ленд. — Про нього повно інформації. Мільярди інтерв’ю, в його п’єсах описане його життя — ще одне віконце до нього. А ви завжди у тіні, завжди ховаєтеся. Ви цікава.
Матильді знадобилося чимало часу, поки вони сиділи там, на веранді, обливаючись потом у тиші, щоб сказати цьому хлопчику:
— Ні, я не цікава.
Вона знала, що вона цікава.
— Ви не вмієте брехати, — зауважив він.
Вона подивилася на нього й уявила його в ліжку, ці красиві пальці з відполірованими нігтями, шию з напнутими жилами, міцну щелепу, зграбне тіло, яке проглядало крізь одяг, це чуттєве обличчя, і відчула, що він був би чудовим коханцем.
— Зайдімо всередину, — запросила вона й підвелася.
Він моргнув, здригнувся. Відтак підвівся і відчинив їй двері, пропускаючи вперед.
Він був уважним, ніжним, де потрібно, сильним у її руках. Але щось було не так. І не тому, що вона була набагато старша за нього; вона прикинула: років десять, максимум — п’ятнадцять. І не тому, що вона його зовсім не знала. Вона так само не знала нікого з тих, кого затягувала в ліжко впродовж останніх шести місяців. Їй саме і подобалась у них відсутність історії. Але зараз вони були у ванній, і вона бачила позад себе його обличчя з високими вилицями, його руку, яка тримала її коротке волосся, а друга лежала на її плечі, і, хоча все було чудово, не могла зосередитися.
— Я більше не витримаю, — сказав він. Він блищав від поту.
— І не треба, — сказала вона, і він по-джентльменськи вийшов з неї і застогнав, і вона відчула щось гаряче в себе на спині, якраз над куприковою кісткою.
— Чудово, — сказала вона. — Суперсексуальний порнофільм.
Він засміявся й витер її теплою серветкою. За вікном вітер і рідкі, важкі краплі дощу, що тільки починався, прибивали до землі кущі на березі.
— Вибачте, — виправдовувався він. — Я не знав, що ще робити. Та й не хотів, знаєте. Тому зробив так, по-сімейному.
Вона стояла, випроставши руки над головою.
— Не переймайся, — заспокоїла вона його. — Я стара.
— Ви не стара, — заперечив він.
— Ну, гаразд. Я безплідна, — додала вона. Вона не сказала: за власним бажанням. Він кивнув, а тоді раптом спитав:
— Тому у вас і не було дітей?
Потім він почервонів, схрестив руки на грудях і сказав:
— Вибачте, мені так шкода. Це було грубо. Я просто дивувався, чого у вас із ним не було. Тобто не було дітей, я хотів сказати.
— Ось тому й не було.
— Із якихось медичних показань? — допитувався він. — Я втручаюся не у свої справи. Не відповідайте, якщо це вас дратує.
— Мене стерилізували, коли я була молодшою, — він запитально мовчав, і вона додала:
— Він не знав. Він думав, що я просто безплідна. І це давало йому можливість насолодитися своїм благородством, мовчки страждаючи.
І чого це вона розсипалася перед цим хлопцем? Бо це не становило жодної загрози. Лотто більше немає. Ця таємниця нікого не зачепить.
До того ж хлопець їй подобався, і їй хотілося йому щось дати; попередні пілігрими забрали майже все. Вона здогадувалася, що в нього є якісь приховані мотиви. Стаття, книжка, яке-небудь сенсаційне викриття.
Якщо він напише про секс, зливу, то вона виглядатиме розпачливою, або сумною, або розпачливо сумною. І все це буде недалеке від істини. То й нехай собі.
— А чому ж ви йому не сказали? — запитав він. От цуценя, воно ще й образилося за її чоловіка.
— Бо нікому в світі не потрібні мої гени, — відповіла вона.
Ленд спитав:
— А його гени? Тобто його дитина також могла бути генієм.
Матильда накинула банний халат, провела рукою по своєму короткому волоссю. Вона подивилася на себе в дзеркало, і їй сподобалося її порожевіле обличчя. Дощ розходився і все сильніше торохтів по даху. Їй подобався цей звук, відчуття затишку від того, що сірий день за вікном уже минає.