— О! Яка ж ти гарна!
— Я тебе вже люблю, — сказала Матильда, підвелася, підійшла, нахилилася й поцілувала дівчинку в щічку. І тут Рейчел побачила, як її брат виходить із ванної, обгорнутий рушником, а пара скочується по його плечах, підбігла й повисла в нього на поясі, а він загудів і вигукнув:
— Рейчел! Рейчі-рей! Рейчі-сонечко!
Услід за Рейчел увійшла тітка Саллі, з обличчям, як у тхора, тієї самої породи, що й дівчинка.
— О Боже, — промовила Саллі, зупиняючись і розглядаючи Матильду. За високим мереживним коміром її шия повільно червоніла. — Ти, мабуть, дівчина мого небожа. А ми все думаємо, хто ж це такий, що зумів його причарувати. Тепер я бачу. Рада познайомитися, можеш називати мене Саллі.
Лотто дивився на двері, його обличчя спохмурніло.
— А мама де, у вбиральні? Вона ще йде сходами?
Зрозуміло, як божий день: він думав, що достатньо звести його матір і дружину в одній кімнаті, як вони просто впадуть в обійми одна одній. О, милий хлопчик.
Матильда розправила плечі, войовниче підняла підборіддя, чекаючи, поки зайде Антуанетта, щоб зустріти її погляд, розставити все на місця.
Того ранку в її поштовій скриньці в гуртожитку вже лежала цидулка. «Не думай, — писалося там, — що я тебе не бачу». Без підпису, але із запахом Антуанеттиних троянд. Матильда поклала її в коробку з-під черевиків, яка одного дня вщерть наповниться такими писульками.
А Саллі сказала:
— Ні. Вибач, хлопчику. Вона передала вітання. А ще дала мені ось це для тебе, — і вручила йому конверт, у якому проти світла з вікна виднівся чек, заповнений почерком Саллі, а не материним.
— О, — промовив Лотто.
— Вона любить тебе, — сказала Саллі.
— Авжеж, — сказав Лотто й відвернувся.
Те, що Лотто не зміг запхати у свій автомобіль-універсал, він виніс на вулицю на поживу жебракам. Не так уже й багато було в нього того добра.
Матильді завжди подобалася його байдужість до речей. Він заніс усе до її квартири, щоб воно там полежало протягом останнього тижня оренди, й вони разом із Саллі та Рейчел пішли на ранню вечерю.
Матильда посьорбувала вино, щоб приховати почуття. Вона не могла згадати, коли востаннє отак сиділа в родинному колі, заглиблена у свої думки, у такому мирному й чепурному місці, як оця тиха заставлена папороттю кімната з білими скатертинами й латунними люстрами, щасливими випускниками та їхніми батьками напідпитку. На другому кінці столу Лотто й Саллі, сміючись, розповідали одне одному якісь історії.
— Ти думаєш, я ото не знала, що ви разом із цуценям сторожа наробили в старому курнику в дитинстві? — говорила вона, а його обличчя рожевіло й сяяло від задоволення. — А всі ті перевернуті, подовбані, покусані, поштрикані нещасні гарбузи, які ви після себе залишили? О, любий, ти забув, що я можу бачити крізь стіни. — Раптом на її обличчі промайнула тривога, і вона озирнулася, шукаючи Рейчел. Але Рейчел не звертала на неї жоднісінької уваги. Вона дивилася на Матильду й так швидко кліпала, що Матильда злякалася за її повіки.
— Мені подобається твоє намисто, — прошепотіла дівчинка.
Матильда поклала руку на шию, торкнулася намиста. Воно було золоте з великим смарагдом. Його подарував їй Аріель на останнє Різдво. Зелений повинен був пасувати до кольору її очей, але її очі були мінливі. Вона зняла намисто й наділа на шию Рейчел.
— Це тобі, — сказала вона.
Пізніше вона часто згадуватиме свій імпульсивний подарунок маленькій дівчинці — намисто ціною у десять тисяч доларів, і цей спогад завжди зігріватиме її, навіть упродовж десяти років їхнього життя в підземній квартирі в Ґринвіч-Віллидж, навіть тоді, коли Матильда не обідала, щоб вони могли заплатити за телефонні послуги.
Не так уже й дорого це було за дружбу на все життя.
Очі в маленької дівчинки розширилися, вона затисла смарагд у кулачку і притулилася головою до Матильди.
Коли Матильда підняла голову, то похолола. За сусіднім столом сидів Аріель. Він дивився на неї поверх салату, якого так і не торкнувся. Його рот посміхався, проте очі були холодні, як ваги.
Вона не відвела погляду. Вона розслабила обличчя й дивилася на Аріеля, аж поки той не підкликав офіціанта. Він щось йому пробурмотів, й офіціант швидко зник.
— У тебе гусяча шкіра, — сказала Рейчел, торкаючись її руки, і тут майже впритул до Матильди підійшов офіціант із пляшкою дуже гарного шампанського, побачивши яке, Саллі запротестувала: