Він роздивлявся велику зелену картину на стіні в кінці кімнати. Він подивився на неї, коли вона покликала «Аріелю!», але не ворухнувся. Секретарка була нова — худорлява знуджена брюнетка.
Гарвард, не менше. Упевненість, що всі їй чимось зобов’язані, довжина та блиск волосся. Це й була Луанна.
— Вам призначено? — запитала вона.
— Ні, — відповіла Матильда.
Аріель стояв, склавши руки, чекав.
— Мені потрібна робота, — гукнула вона йому через порожнечу.
— У нас немає вакансій, — сказала секретарка. — Вибачте.
Якийсь час Матильда дивилася на Аріеля, аж поки секретарка дуже різко заявила:
— Вибачте. Це приватний бізнес. Вам краще піти. Вибачте.
— Вас вибачено, — сказала Матильда.
— Луанно, принесіть нам, будь ласка, три капучині, — попросив Аріель.
Матильда зітхнула: капучині. Дівчина вийшла, грюкнувши дверима.
— Іди сюди, — сказав Аріель. На обличчі Матильди не ворухнувся жоден м’яз, коли вона наблизилася до нього. — Матильдо, — м’яко запитав він, — чому ти вирішила, що я повинен давати тобі роботу?
— Ти мені взагалі нічого не винен, — сказала вона. — Тут я згодна.
— Як ти можеш мене про щось просити після своєї поведінки?
— Поведінки? — перепитала вона.
— Гаразд, після своєї невдячності, — відказав він.
— Аріелю, я ніколи не була невдячною. Я виконала контракт. Як ти завжди кажеш, це був бізнес.
— Бізнес, — сказав він. Його обличчя почервоніло. Брови задерлися високо вгору. — Ти виходиш заміж за цього хлопця, Ланселота, за два тижні до закінчення коледжу. Що це, як не подружні стосунки? Це — невиконання контракту.
— Я зустріла тебе в квітні останнього року в середній школі, — сказала вона. — Якщо ти порахуєш, то побачиш, що я ще й перевиконала контракт на два тижні.
Вони посміхнулись один одному. Він заплющив очі й зітхнув. Коли розплющив їх, вони були вологі.
— Я знаю, що то був бізнес. Але ти дуже сильно зачепила мої почуття, — сказав він. — Я тебе не ображав. Отак піти, не сказавши й слова, ти здивувала мене, Матильдо.
— Бізнес, — знову сказала вона.
Він обдивився її з ніг до голови. Це він купив оці гарненькі туфлі, зношені на носку. Це він купив оцей чорний костюм. Її волосся не стрижене з літа. Він примружився, схилив голову набік.
— Ти схудла. Тобі потрібні гроші. Я розумію. Все, що тобі треба зробити — попросити, — сказав він м’яко.
— Я не прошу, — сказала вона.
Він засміявся, похмура секретарка з брязкотом внесла тацю з кавою, й Аріель тихо сказав:
— Тобі пощастило, що я до тебе небайдужий, Матильдо. — А голосніше додав: — Луанно, познайомся з Матильдою. Вона приєднається до нас із завтрашнього ранку.
— О, чудово, — сказала Луанна і відкинулася на спинку стільця. Вона уважно дивилася на них, щось відчуваючи.
— Я працюю в галереї, — сказала Матильда, коли вони повільно простували до виходу. — Не в тебе. Доступ заборонено.
Аріель подивився на неї, і вона, яка так довго була з ним, зрозуміла, що він думає: «Побачимо».
— Тільки доторкнешся до мене, — попередила вона, — і я піду. Так і знай.
Пізніше, коли їй було шістдесят, а Аріелю — сімдесят три, вона почула, що він захворів. Звідки прийшла ця новина, вона не могла сказати. Мабуть, небо прошепотіло їй це на вухо. Саме повітря. Вона тільки знала, що у нього рак підшлункової. Швидкий і безжалісний. Протягом двох тижнів вона зациклено повторювала цю фразу і нарешті пішла провідати його.
Він лежав на лікарняному ліжку не в квартирі, а на терасі. Шкіра коричневого кольору, обстрижений, очі розплющені. У неї ж очі були широко відкриті. Вона зітхнула. Це були одні кістки та шкіра.
— Як добре, — прохрипів він, — побачити пташок. Вона підняла голову. Ніяких пташок. — Потримай мою руку, — попросив він. Вона хотіла взяти його руку, але не зробила цього. Він повернув до неї голову. Шкіра ковзала щелепою.
Вона чекала. Усміхнулася йому. В кутиках її очей відбивалися будинки, освітлені сонцем.
— Ах, — промовив він. Його обличчя знову потеплішало. На ньому з’явилося щось на кшталт посмішки. — Її не примусиш.