— Сідай, — сказала Бетт. Матильда сіла. Бетт кудись почовгала.
Незабаром стара жінка повернулася з чашкою ромашкового чаю і шоколадкою LU Petit Écolier. Матильда трохи відпила і наче повернулась у шкільний двір: сонячне світло на пилюці — крізь листя, клацання нового стержня в ручці.
— Я не можу тебе звинувачувати. Я також ніколи не хотіла мати дітей, — сказала стара жінка, дивлячись на Матильду вздовж свого довгого носа. До її губ прилипли крихти.
Матильда моргнула.
— У мій час ми не знали нічого. Ми жили тоді, коли не було ніякого вибору. Уявляєш, я приймала душ із лізолом. Таке невігластво. Коли прийшов мій час, то вгорі над магазином із канцтоварами знайшлася жінка, в якої був ніж із тонким лезом. Жахливо. Я хотіла померти. І запросто могла б. Натомість отримала дар безпліддя.
— Господи, — сказала Матильда. — Я що, розмовляла вголос сама з собою?
— Ні, — сказала Бетт.
— А звідки ж ви знаєте? — здивувалася Матильда. — Я сама ось щойно дізналася.
— Це в мене така надвластивість, — пояснила Бетт. — Я це бачу по тому, як жінка поводиться. Дуже часто потрапляла у прикрі ситуації, вказуючи на це, коли воно було неприємним сюрпризом. Про тебе мені відомо вже два тижні.
Вони просиділи так увесь довгий вечір. Матильда все дивилася на хризантеми і згадала про свій чай, коли він був уже ледь теплий.
— Вибач мені, — сказала Бетт. — Але я мушу сказати, що, принаймні на мій погляд, дитина — це було б не найгірше. У тебе є чоловік, який тебе обожнює, робота, є де жити. На вигляд тобі вже тридцять, досить солідний вік. Дитина в цьому домі — це було б не найгірше. Я могла б наглядати за нею час від часу, навчати її дитячих пісеньок своєї бабусі із Шотландії. Eenity feenity, fickety feg. Або ні: As eh gaed up a field o neeps, га? Загодовувала б її печивом. Коли вона вже могла б їсти печиво, звісно. Це було б не найгірше.
— Це було б найгірше, — сказала Матильда. — Це було б несправедливо до світу. Або до дитини. До того ж мені лише двадцять шість.
— Двадцять шість! — сказала Бетт. — Твоя матка — це вже практично антикваріат. Твої яйцеклітини стають хирлявими. І кого, думаєш, ти народиш, монстра? Гітлера? Та ради Бога. Подивися на себе. Ти виграла генетичну лотерею.
— Ви смієтеся, — сказала Матильда. — Але мої діти могли б народитися з іклами й кігтями.
Бетт подивилася на неї.
— Свої я добре заховала, — запевнила Матильда.
— Не мені судити, — сказала Бетт.
— Не вам, — сказала Матильда.
— Я допоможу, — пообіцяла Бетт. — Не гарячкуй. Я допоможу тобі. Ти одна із цим не залишишся.
— Чорт, не минуло й мільярда років, — бурчав Лотто, коли вона повернулася з піцою. Він був такий голодний, що не дивився на неї, поки не з’їв чотири шматки. А до того часу вона вже заспокоїлась.
Уночі їй снилися істоти, які живуть у темряві. Сліпі хробаки, що звивалися з перламутровим блиском, якась маса із синіми прожилками. Слизька й липка.
Їй ніколи не подобалися вагітні жінки. Оце вже точно: троянські коні.
Страшно навіть подумати про те, що всередині людини може знаходитись інша людина. Окремий мозок думає свої окремі думки. Колись, уже потім, у гастрономі Матильда бачила жінку — таку розпухлу, що здавалося, вона ось-ось лусне, — яка тяглася по фруктове морозиво на верхній полиці. І Матильда спробувала уявити, як це, коли в тобі перебуває людина, яку ти повністю не поглинув. Хтось, кого не було в планах із самого початку. Жінка роздратовано дивилася на Матильду — здоровенну, достатньо високу, щоб дотягтися до тієї полиці. А далі вираз її обличчя знову змінився на той, який Матильда найбільше не виносила у вагітних жінок: вираз рефлекторної святості.
— Я можу вам чимось допомогти? — спитала жінка, вся перетворившись на патоку. Матильда різко відвернулась.
А зараз Матильда вилізла з ліжка, де солодко спав Лотто, взяла пляшку рому, йдучи до квартири Бетт. Вона стояла перед дверима, не стукаючи, але Бетт відчинила, стоячи у старій нічній сорочці з волоссям, як сірий вихор.
— Заходь, — сказала вона. Вклала Матильду на диван, вкрила її вовняною ковдрою, вмостила кицьку їй на коліна. Біля правої руки Матильди — гарячий шоколад із ромом. По телевізору — Мерилін Монро в чорно-білому фільмі. Сама Бетт уклалася на тахту й захропіла. Матильда навшпиньках повернулася додому, перш ніж прокинувся Лотто, одяглася, ніби йдучи на роботу, а потім зателефонувала туди і сказала, що захворіла. Бетт, задерши обличчя над кермом і сидячи на подушках зі свого дивана, відвезла її до клініки.