— Наші хлопчики, — зітхнула мати, коли вони сиділи в ресторані за омарами. — Вони дорослішають.
«Хлопчики», які вважали себе дорослими — лишень уявити! — ось уже чотири роки, жаліючи її, зберігали серйозні вирази обличчя.
Із задушливого кампуса підготовчої школи для хлопчиків до країни чудес коледжу. Загальні душові: мильні груди. Їдальня: дівчата, що облизують м’яке морозиво. За два місяці навчання Лотто вже заслужив прізвисько «племінний бугай». «Бугаяка». Він ніби й притримувався рамок, та все ж у кожній жінці він бачив щось вражаюче, приголомшливе. Мочки вух, як персики. Ніжний золотистий пушок бакенбардів. Цього було досить, щоб затьмарити менш пікантну решту. Лотто уявляв себе грішником, який продав свою душу сексу. Він помре, як древній сатир — повна хата гладких німф, які пустуючи зведуть його в могилу. А раптом його найбільший дар той, який він використовував у ліжку? [Дзуськи! У високих чоловіків такі довгі кінцівки, що їхнім серцям доводиться додатково надриватися, щоб ганяти кров ще й у більш гріховні місця. Він зачаровував інших своїм умінням примусити їх повірити, що він кращий, ніж насправді.]
Його сусіди по кімнаті очам своїм не вірили, спостерігаючи такий парад дівчат. Марні спроби збагнути закономірність вибору: описи «об’єктів» аналізувалися й акуратно підшивалися. Місцева мешканка з формами, що випирали із її «варених» джинсів; нейробіолог, не менше, лідерка, товсті окуляри, спеціалізація: наїзниця. Співмешканці дивилися, як вони проходять крізь загальне помешкання, а коли Лотто й дівчина щезали в його кімнаті, вони діставали свій класифікатор-систематизатор.
Австралопітек: патлата австралійка, пізніше — відома джазова скрипалька.
Мегера пронизлива: незрозумілої статі панк, підібраний Лотто десь у середмісті.
Сирена копитна: відмінниця, обличчя з оксамитовою шкірою зверху на ста тридцяти кілограмах тіла.
Дівчата ні про що не здогадувалися. А його співмешканці не вважали себе жорстокими. Та коли за два місяці вони показали свій класифікатор Лотто, він розлютився не на жарт. Він кричав, обзивав їх жінконенависниками. Вони знизували плечима. Жінки, які дозволяють собою користуватися, заслуговують на таке презирство. Лотто чинив так, як чинять усі чоловіки. Не вони придумали ці правила.
Лотто ніколи не приводив додому чоловіків. Вони не були занесені до жодного класифікатора. Вони лишалися невидимими, ці примари жаги в його ліжку, їх тут не чекали.
Це була остання вечірня вистава коледжу Лотто. «Гамлет». Театрали, які прийшли після дзвінка, були наскрізь мокрі; хмари, що весь день нависали над долиною, таки прорвались. Офелія грала оголеною, її величезні груди, пронизані синіми жилками, нагадували блакитний сир Стілтон. Гамлет — це Лотто, і навпаки. На кожній виставі він зривав овації.
У темряві лаштунків він хруснув шиєю, набрав у груди повітря. Хтось схлипував, хтось курив. Шурхотіння в сутінках. Шепіт. Так, я отримав роботу в банківській сфері… Вона стояла на балконі, смішно передражнюючи його гикавку й одночасно дружньо вітаючи його. В добру годину. Ні пуху ні пера!
Шум стих. Завіса піднялася. Вартовий погупотів на сцену.
— Стій! Хто там?
Усередині Лотто клацнув перемикач, і його життя відійшло на задній план. Полегшення.
Оболонка Лотто спостерігала за лаштунками, як він, Гамлет, рушив далі.
Він знову отямився, коли його двійник, мокрий від поту, вклонявся, а шум у залі переріс в оглушливі овації. Професор Маргатройд у першому ряду, затиснутий між своєю коханкою й коханцем своєї коханки, вигукував своїм вікторіанським голосом «синьої панчохи»: «Браво, браво!». Оберемки квітів. Дівчата, з якими він переспав, одна за одною стискали його в обіймах, залишаючи в нього на язиці маслянистий присмак блиску для губ. А це ще хто? Бриджет з обличчям спаніеля, о Боже, вчепилася в нього. Колись вони перетиналися, десь разів зо два? [Вісім.] Він почув, як вона називає себе його дівчиною, бідолашна.
— Побачимося на вечірці, Бридж, — м’яко відповів він, вивільняючись із її обіймів.
Публіка розчинилася в дощі. Офелія стисла його руку. Побачимося пізніше? Він із задоволенням пригадав дві їхні зустрічі у ванній під час репетицій. Звичайно ж, вони ще побачаться, пробурмотів він, і вона понесла своє тіло божевільної дівчини далі.
Він зачинився в душовій кабінці. Будівля спорожніла, вхідні двері замкнені. Коли він вийшов, всі гримерки були порожні. Скрізь було темно. Він повільно знімав грим, розглядаючи своє віддзеркалення при тьмяному світлі. Знову наклав основу, маскуючи шрами на обличчі, залишив підводку для повік, помітивши, що вона підкреслює синяву його очей. Йому подобалося, що крім нього в цьому священному місці не було більше нікого. Інколи він не витримував самоти. Але цього вечора остання слава його юності, все, що він досі пережив, переповнювало його: паруюча втрачена Флорида, біль там, де лишився його батько, пристрасна віра в нього його матері, Бог, який спостерігав за ним, чудові тіла, в яких він тимчасово забувався. Усі ці спогади, наче хвилями, омивали його. Полум’я цих почуттів він проніс крізь темряву дощу на вечірку акторів, яку було чути вже за півмилі і де його зустріли оплесками, і хтось уже тицьнув йому в руки пиво. За хвилину чи за вічність він стояв на підвіконні, а світ позаду нього спалахнув блискавкою.