[Мабуть, не варто було викликати з небуття цю мертву дівчину, цього мертвого хлопця й примушувати їх знову кохатися.]
У в’язниці вона протремтіла всю ніч. Коли повернулася додому, її зустріли похмурі батьки.
Лотто пропав на тиждень, потім на два, а потім на місяць. А згодом у себе на тумбочці Чоллі знайшов лист, у якому говорилося, що мати запроторила нещасного Лотто до школи-інтернату для хлопчиків. Він сказав про це Гвенні, але їй уже було нецікаво. Уся вечірка, пожежники, полісмен, усі бачили, як Гвенні й Лотто забавлялися там, на даху. Вся школа знає, що вона шльондра. Кінець. Глухий кут. Безвихідь. Майкл не знав, що й казати. Він віддалився, знайшов іншу компанію. Гвенні перестала розмовляти.
Навесні, коли її стан знову вже неможливо було ігнорувати, близнюки вкрали машину в сусіда. На свою голову той залишив ключ у замку запалювання. Вони йшли під’їзною доріжкою, роздивляючись пальми саго, траву, крихітну рожеву коробку на палях. Чоллі розчаровано зітхнув. Він сподівався, що родина Лотто надзвичайно багата, та щось було не схоже. [Ніколи не можна сказати напевно.] Жовтенькі маргаритки хитро виглядали з трави. Вони постукали у двері. Відчинила маленька сувора жінка з губами, стиснутими в тонку лінію.
— Ланселота тут немає, — сказала вона. — Ви ж, мабуть, знаєте.
— Ми прийшли до Антуанетти, — сказав Чоллі. Він відчув руку сестри на своїй руці.
— Я збиралася в гастроном. Та все ж можете зайти, — сказала вона. — Я — Саллі. Тітка Ланселота.
Вони вже сиділи хвилин із десять, п’ючи охолоджений чай та жуючи печиво сабле. Аж тут відчинилися двері й увійшла жінка. Вона була висока, велична, повна, волосся майстерно вкладене у химерну зачіску. В ній відчувалася якась легкість — у серпанку її одягу, у тому, як вона поводила руками, — щось м’яке, що обеззброювало.
— Як приємно, — тихо промовила вона. — Ми не чекали гостей.
Чоллі посміхнувся, одразу прочитавши все в її очах, зненавидівши те, що він прочитав. Гвенні, побачивши, що Антуанетта дивиться на неї, розвела руки, щоб було видно її живіт.
Обличчя Антуанетти стало схожим на папір, палаючий у вогні. Потім вона ясно посміхнулася.
— Думаю, тут не обійшлося без мого сина. Він дуже любить дівчат. О Боже!
Чоллі розігнався щось сказати, але тут зі спальні перевальцем вийшло дитинча в підгузку, на голівці — два хвостики. Він замовк. Антуанетта посадила дитину на коліно й проспівала:
— Скажи «привіт», Рейчел! — і помахала близнюкам пухленькою ручкою дівчинки.
Рейчел жувала свій кулачок, дивлячись на гостей своїми стривоженими карими очима.
— То чого ж ви хочете від мене? — спитала Антуанетта. — Переривання вагітності — це для дівчини прямий шлях до пекла. Я не буду за це платити.
— Ми хочемо справедливості! — заявив Чоллі.
— Справедливості? — дуже м’яко перепитала Антуанетта. — Всі хочуть справедливості. І миру в усьому світі. Пустуни-однороги. Що конкретно ти хочеш, хлопчику?
— Іще раз назвеш мене хлопчиком, жирна свинюко, і я вріжу тобі в чортову морду, — сказав він.
— Коли ти лаєшся, ти всього лише демонструєш свою духовну вбогість, хлопчику, — сказала вона. — Мій син, нехай Господь благословить його чисте серце, ніколи не був би настільки вульгарним.
— Пішла ти, стара карго, — сказав він.
— Любий, — сказала Антуанетта дуже м’яко, торкаючись до руки Чоллі, змушуючи його замовкнути цим доторком. — Це, звичайно, робить тобі честь, що ти так заступаєшся за свою сестру. Та якщо ти не хочеш, щоб я застосувала сікач до твого чоловічого достоїнства, то йди краще й підожди в машині. А ми з твоєю сестрою вже якось самі порозуміємося.
Чоллі зблід, відкрив рот, розвів руками, закрив рот, а тоді вийшов із будинку, сів у машину, відчинив вікно і ще з годину слухав по радіо поп-музику шістдесятих років.
Зоставшись на самоті, Антуанетта й Гвенні мило посміхалися до Рейчел, аж поки дитина не почимчикувала назад до спальні.
— Значить ось що ми зробимо, — сказала Антуанетта, нахилившись уперед.