Чоллі примружився, розпрямився.
— Чого це ти вирішила, що я зможу стільки заплатити?
— Звісно, зможеш. Ти із тих слизьких людців, хто вже в тридцять збиває собі капітал у сто мільйонів доларів, — запевнила його Даніка.
Чоллі сказав:
— Це найкраще, що про мене будь-коли говорили.
Коли тіні погустішали настільки, щоб приховати жест, Сусанна вщипнула Наталі за зад. Вони засміялись у свої чашки. Було негласно домовлено, що наступний вечір вони проведуть у Сусанни. Тільки Наталі знала про нову роль Сусанни: свавільна дочка лиходія з мильної опери. Тільки Наталі знала про нове море почуттів, що вирувало між ними. «Моя кар’єра помре, не народившись, якщо хтось дізнається, що я велика товста лесбі», — сказала якось Сусанна. Щось було не так із Наталі, але вона тримала це в собі, відчуваючи, як Сусанна палахкотить у ній весь день, поки вона стоїть за нудним, сірим прилавком, щосекунди збільшуючи свій банківський рахунок.
Наталі стала краще виглядати, відзначив Лотто, спостерігаючи, як вона крутить у руці останню гілочку м’яти. Вона вивела свої вусики, схудла, одягалася зі смаком. Проявилася краса, яку він завжди в ній відчував. Він усміхнувся до неї, і вона, почервонівши, усміхнулася йому у відповідь. Їсти майже перестали. Компанія притихла. На «столі» з’явилися карамельні брауні. Хтось із друзів спостерігав, як кремоподібний інверсійний слід кучерявиться й тане в небі, що поступово тьмянішає. І в тому, як зникав цей слід, було щось щемливе, що нагадало їм про мертву чорняву дівчину і про те, що вже ніколи вони не відчують себе в її обіймах. Від неї пахло апельсинами.
— Я знайшов хлопчика, який повісився, в підготовчій школі, — раптом сказав Лотто. — Повісився.
Вони з цікавістю дивилися на нього. Він був блідий, похмурий. Вони чекали продовження, бо Лотто завжди цікаво розповідав. Але він більше не вимовив ані слова. Матильда взяла його за руку.
— Ти ніколи не розповідав, — прошепотіла вона.
— Я потім розповім, — промовив він. Привид нещасного прищуватого Джем-Рулета розгулював по саду. Лотто провів рукою по обличчю, і хлопчик зник.
Хтось сказав:
— Дивіться! Місяць!
Ось і він знявся з якоря й відплив, як корабель небесної флотилії, наповнивши їхні серця смутком.
Рейчел сиділа поруч із братом, пригорнувшись до нього. Вона приїхала на осінні канікули. По краях вушних раковин у неї був пірсинг, волосся спереду було довге, а потилиця — виголена. Радикально, як для десяти років, але вона мусила щось зробити, бо інакше виглядала б, мов якась шестилітка з тремтячими руками. До того ж, надивившись на своїх ровесників, вона дійшла висновку, що краще бути шибайголовою, ніж цяцею. [Яка розумна дитина!] Вона щойно увійшла й поклала конверт із грошима на своє утримання за рік у шухляду зі спідньою білизною Матильди, поніживши руки серед шовку. Від її ока не сховалося те, що братові шухляди були порожні, що Матильда зателефонувала Саллі минулого місяця, і та відіслала їм трохи готівки. Зараз Рейчел дивилася на вікно першого поверху, в якому вона помітила трохи відсунуту занавіску, півкулака й одне око. Вона уявляла, яка та квартира зсередини: стеля, обклеєна шпалерами, миршаві коти, одноокі коти, безхвості коти, коти з подагричними, розпухлими лапами. Сморід мазі для розтирання суглобів. Миска борщу гріється в мікрохвильовці. Сумна стара жінка в кімнаті. Мамуся швидко прямувала до такого самого майбутнього: крихітний рожевий пляжний будиночок — склеп статуеток і ситцю. Мама любила шум моря, так вона казала Рейчел, але Рейчел ніколи не бачила, щоб вона хоча б побродила берегом. Вона просто сиділа у своєму будиночку, схожому на маленький рожевий акваріум, як риба-причепа, що беззвучно ворушить губами за склом. Бідна мамуся.
Ніколи не постарію, пообіцяла собі Рейчел. Ніколи не сумуватиму. Краще ковтну капсулу ціаніду, накладу на себе руки, як та подружка Лотто, яку всі оплакують. Жити варто, лише коли ти молодий і оточений іншими молодими людьми в чудовому прохолодному саду, пропахлому сміттям, квітами й опалим листям, освітленому гірляндами вогників, прислухаючись до притихлого міста останньої чарівної ночі року.
Зі свого сховку під засохлим кущем за ними спостерігала смугаста кицька старої пані.
Які чудні ці люди, розляглися навколо їжі, як здоровенні коти після полювання. Їй так хотілося підкрастися поближче й розвідати, що там, але їх було занадто багато і вони були такими рвучкими, такими непередбачуваними. Ну ось, маєте: всі раптом схопилися, здійнявши вереск, похапали свої речі й ну тікати.