Ці думки були несерйозні, та вони все частіше спливали на поверхню, аж поки він не відчув, що весь загазований темними ідеями. Він знову тонув.
А потім був день його народження, велике сорокаріччя, і він радий був би проспати увесь цей день, але прокинувся від того, що Бог зістрибнув в нього з грудей, де спав, і потупотів униз сходами до Матильди, яка встала ще вдосвіта й намагалася не грюкати на кухні. Задні двері відчинилися, зачинилися. Скоро вона вже була в кімнаті й витягала із шафи його найкращий літній костюм.
— Душ, — наказала Матильда. — Одягни ось це. І не ремствуй. У мене сюрприз.
Він послухався, але почувався погано, пояс був такий тугий, що просто врізався в шкіру. Вона всадовила його в машину, й вони вирушили крізь примарні роси, підсвічені світанком. Вона дала йому гарячий яєчний кекс із чудовим козячим сиром, помідорами й базиліком зі свого саду.
— А де Бог? — спитав він.
Вона сказала блаженно, широко розводячи руками:
— Скрізь.
— Ха-ха-ха. Дуже смішно, — сказав він.
— Твоє цуценя в сусідської дівчинки. Його скупають, будуть із ним няньчитися, ще й почеплять рожеві бантики на вушка. Не переймайся.
Він умостився зручніше й просто насолоджувався пейзажем. Ця безлюдна місцевість була підходяща для його настрою. Він задрімав і прокинувся на стоянці. Був чудовий яскравий ранок, виднілося гладке озеро, недалеко темніло щось схоже на величезний коричневий сарай.
Його дружина принесла кошик для пікніка на берег озера під вербу, таку старезну, що вона вже не плакала, а просто незворушно терпіла свою долю. Фаршировані яйця зі спеціями й шампанське, овочевий террін, фокачча, спечена Матильдою, сир «Манчего» і яскраво-червоні вишні з їхнього саду. Два крихітних тістечка-корзинки «блек-боттом» із шоколадом і вершковим сиром. У його тістечко була вставлена маленька свічечка, яку вона запалила.
Він задув її, загадавши для себе щось невимовне. Щось більш витончене, щось ближче його душі.
Хтось обійшов навколо будівлі, подзвонюючи у дзвіночок, і Матильда почала неквапом збиратися. Він спирався на руку дружини, як на милицю, йдучи до оперного театру галявиною, на якій була скошена трава й де-не-де шмигали польові миші.
Усередині було холодно, й навколо них було море білих волосин.
— Обережно, — прошепотіла Матильда йому на вухо, — геріатрія. Заразно, смертельно. Не дихай дуже глибоко.
Він уперше засміявся так, як уже, здається, не сміявся кілька тижнів.
Довгі, ніжні, безладні звуки налаштування струнних інструментів. Він міг слухати це приготування до музики годинами й піти, почуваючись оновленим, подумалося йому.
Бічні стінки оперного театру почали зсуватися, затуляючи залу від денного світла, бурмотіння стихло, на сцену вийшла диригентка і підняла руки. Вона кинула їх униз, щоб підняти на поверхню — що? Не зовсім музику. Звук. Терпкий, дивний, дикий; і все ж він поступово виокремлювався з какофонії й перетворювався на подобу мелодії. Ланселот нахилився вперед, заплющив очі й відчув, що пліснява, котра наросла на ньому за останні тижні, поступово зникає під дією цього звуку.
Опера називалася «Нерон». Події в ній розгорталися на тлі палаючого Рима, але вогонь був поза сценою, і це був не Нерон–імператор, а двійник–Нерон, Нерон — володар винних погребів, який міг би бути близнюком імператора і який жив у палаці під палацом короля. Це була не стільки історія, скільки поява величної постаті з глибин; вражала не стільки розповідь, скільки звуковий ряд. У Ланселота запаморочилося в голові. І це було справжнє визнання. Приголомшливо.
В антракті він повернувся до дружини, й вона усміхнулася йому, наче намагалася побачити його з якоїсь височини. Спостерігаючи, чекаючи, він прошепотів:
— О М, мені просто дух забило.
Двір, сліпуче сонячне світло, м’який прохолодний вітер у тополях. Матильда принесла їм газованої води. Якась жінка за столом у кафе впізнала його: останнім часом це траплялося все частіше. У нього в пам’яті був цілий класифікатор облич, і зазвичай він міг «вирахувати» людину за кілька секунд; але не цю жінку. Вона засміялася, запевняючи його, що вони не знайомі, вона просто бачила його профіль у журналі Esquire.
— Як мило, — сказала Матильда, коли жінка пішла до вбиральні. — Це також ціна слави.
Без сумніву, це були його люди, люди театру. Слід було очікувати, що хтось із них знає щось про нього, та все одно зашаріння цієї жінки «перед знаменитістю» задовольнило в ньому якусь потребу.