— Опера має давню традицію гумору. Опера-буфа. Раніше вона була основною розвагою для народу. Було б непогано знову демократизувати її, зробити популярною розвагою. Щоб листоноша співав оперні арії, розносячи пошту. А може, він приховує чудовий голос під своєю маленькою синьою уніформою.
— Авжеж, — погодилася вона. — Але тебе знають як лірика. Ти серйозний, Лотто. Іноді бурхливий, але не смішний.
— Ти не вважаєш мене смішним?
— Я думаю, що ти веселий. Мені здається, що твої твори насправді не смішні.
— Навіть «Гейсі»? — спитав він.
— «Гейсі» був похмурий. І гумор там був чорний. Сам по собі він не смішний.
— Ти думаєш, я не можу бути смішним? — спитав він.
— Я думаю, що ти можеш бути похмурим. Іронічним. Ти можеш використовувати чорний гумор, — сказала вона. — Це точно.
— Чудово. Я доведу, що ти помиляєшся. Ну, а що ти думаєш про мої ідеї?
Вона скривилась і знизала плечима.
— Он як, — сказав він. — Жодна з них.
— Забагато переказів, — зауважила вона.
— Ну не Афганістан же.
— Так, — погодилася Матильда. — Справді, це єдина чудова ідея. Хіба що дуже вже двічі по два. Занадто очевидно. Зроби її більш алегоричною.
— Прикуси-но язичок, зловредна жінко, — сказав він.
Матильда засміялася.
— Мабуть, це те, що вам обом доведеться узгодити так чи інакше. Тобі й цьому твоєму Лео Сену.
— Лео. Я почуваюся чепурним підлітком, з широким поясом і краваткою-метеликом, який зібрався на зимові танці, — сказав він.
— Ну, любий, це те, що люди іноді відчувають, зустрічаючи тебе, — м’яко сказала Матильда, дуже м’яко.
Його будиночок був маленький, кам’яний, з каміном, недалеко від головного будинку, де всі збиралися на обід і на сніданок. Він почав уже турбуватися з приводу льоду, можливе падіння через свою ще ненадійну ногу. Тут був стіл, стілець і ліжко нормального розміру, що означало, що його ноги звисатимуть аж до гомілок.
Матильда сіла на його краєчок і підстрибнула. Рама запищала, як миша. Ланселот сів поряд і підскочив, не потрапляючи в ритм. Він поклав руку на її ногу й підскок за підскоком пересував її вгору, аж поки його палець не вперся в її пах. Він зігнув палець і підчепив еластичну тканину, під якою його зустріла очікувана пишність. Вона встала, він перестав підстрибувати, і, не засунувши штори, вона відсунула вбік промежину своїх трусиків й осідлала його. Він зарився головою в її сорочку, насолоджуючись тамтешньою привітною темрявою.
— Привіт, незачепо, — сказала вона, сіпаючи його кінчик. — Струнко.
— Три тижні, — промовив він, коли вона впускала його. Вона рухала стегнами, як наїзниця. Він сказав:
— Так довго без розрядки.
— Але не для мене. Я придбала вібратор, — сказала вона, задихаючись. — Я назвала його Лансемаля.
Але, мабуть, цього не треба було говорити, бо він відчув напруження, і йому довелося перевернути її на руки й коліна, щоб довершити почате, й поставленою крапкою виявився невиразний оргазм, який не приніс йому задоволення.
Вона гукнула йому з ванної, де намилювалася в раковині з водою:
— Щось мені не хочеться залишати тебе тут. Останнього разу, коли я ненадовго відпустила тебе, ти повернувся з поламаними кістками.
Вона підійшла до нього, стиснула руками його щоки.
— Мій ексцентричний старий чоловік думав, що вміє літати.
— Цього разу літатимуть лише мої слова, — пообіцяв він урочисто.
Вони обоє засміялися. Майже двадцять років разом, і якщо розпечений жар перетворився на тепло й гумор, він перестав бути диким, але його стало легше підтримувати.
Вона сказала нерішуче:
— Тут будуть розкішні жінки, Лотто. А я знаю, як ти любиш жінок. Чи любив. Колись. Тобто до мене.
Він спохмурнів. Ніколи впродовж їхнього спільного життя вона його не ревнувала. Це принижувало її. Його. Їхній шлюб. Він трохи відсторонився.
— О, будь ласка, — сказав він. Вона замовкла, міцно поцілувала його і сказала:
— Якщо я тобі буду потрібна, я приїду. Я за чотири години їзди звідси, але приїду за три.
І тоді вона вийшла за двері; вона пішла.
Сам! Сутінковий ліс заглядав до нього у вікна. У припливі ентузіазму він зробив кілька відтискань. Час був ще не обідній. Він розпакував свої записники, ручки. Вийшов на кругову під’їздну алею навколо будинку, витяг із землі папороть з корінням, посадив її в білий із крапочками кухоль, і поставив його на камінну полицю. Листя по краях почало скручуватися від несподіваного тепла в приміщенні. Коли подзвонили на обід, він пошкутильгав темною ґрунтовою дорогою повз луг зі статуєю оленя. Хоча ні, з живим і досить жвавим оленем. За копицею сіна звернув до пташника в заростях малини, пішов повз сад, де рясніли гарбузи й світилися в пітьмі, повз перерослі стебла брюсельської капусти до старої ферми, звідки доносилися пахощі смачної їжі.