— Як ваше ім’я? А чим ви займаєтесь? — розпитував він кожного.
Художники! Нарцисисти!
Одні маскуються краще за інших, але всі вони, немов діти, що стоять на краю дитячого майданчика і, запхавши пальця в рот і витріщивши очі, спостерігають, як інших одного за одним приймають у гру. Кожен із тих, кого запросили до розмови, таємно радіє, що нарешті хтось зрозумів, яка він важлива особа.
Що найважливіша людина в кімнаті визнала і їх майже такими самими найважливішими в цій кімнаті. Навіть якщо це лише так здається. Навіть якщо це буде лише в майбутньому.
Бо Ланселот знав, так щедро осяваючи собою всіх навколо, що в цьому місці лише він один був справжнім митцем.
Коли настала його черга, яскравий рудоволосий хлопчина, що все червонів, вимовив своє ім’я так тихо, аж Ланселоту довелося перепитати його, і в погляді хлопця промайнуло щось таке — упертість, радісний подив — коли він повторив: «Лео».
Ланселот ворушив губами, аж поки нарешті спромігся вимовити:
— Ви Лео? Лео Сен? Лео Сен — композитор?
— Власною персоною, — підтвердив Лео. — Радий із вами познайомитися.
Й оскільки Ланселот усе ще не міг до пуття говорити, рудий хлопчина холодно продовжив:
— Ви, мабуть, сподівалися побачити індійця, так? Зі мною це часто трапляється. Мій батько напівіндієць і має саме такий вигляд. Гени моєї матері приглушили його гени. Однак моя сестра виглядає, як актриса з Боллівуду, і ніхто не вірить, що ми рідні хоч на йоту.
— І весь цей час ви просто стояли тут? — запитав вражений Ланселот. — І дивились, як я клею дурня?
Лео знизав плечима й сказав:
— Мені було весело. Я просто хотів подивитися, що за людина мій лібретист.
— Але, прошу мене вибачити, ви не можете бути композитором. Ви ж, мабуть, ще в дитсадку, — здивувався Ланселот.
— Двадцять шість, — сказав Лео. — Запізно для підгузків. — Для такого сором’язливого хлопця це й так було забагато слів.
— Ви зовсім не схожий на того, кого я чекав побачити, — сказав Ланселот.
Лео моргнув із зусиллям. Він почервонів до кольору розлюченого омара.
— А я думаю, що це чудово. Хто хоче побачити те, що він чекав?
— Не я, — запевнив Ланселот.
— І не я, — сказав Лео. Він витримав паузу, розглядаючи Ланселота, і нарешті заяснів зніяковілою усмішкою.
У цього Лео Сена були такі руки, що він міг би взяти баскетбольний м’яч однією долонею, хоча сам був худорлявий і сутулий, зростом понад метр вісімдесят. Це була їхня перша хвилююча бесіда. Вони сиділи на дивані, всі решта десь порозходилися, хто до пінг-понгу, хто до басейну, а хто й додому темною дорогою, щоб іще трохи попрацювати. Тьмяні ліхтарі світили їм у темряві.
Опера минулого літа була результатом його боротьби зі смутком, відчуттям паніки через неможливість сховатися від навали зовнішнього світу.
— Зазвичай я працюю допоки не витягну себе з цього стану, — пояснював Лео. — Я борюся зі своєю музикою аж до нашої повної з нею знемоги, до неможливості відчувати ще щось.
— Я чудово розумію, про що ви. Це наче боротьба Якова з Богом, — сказав Ланселот. — Або Ісуса з дияволом.
— Я атеїст. Але це звучить, як чудові міфи, — сказав Лео і розсміявся.
Він розповів, що його хатина на острові-комуні Нова Шотландія була зроблена з тюків сіна і глини і що його робота там полягала в навчанні музики всіх, хто хотів навчатися. У нього було всього кілька речей: десять білих сорочок, що застібаються на ґудзики, три пари джинсів, шкарпетки, нижня білизна, пара черевиків, пара мокасинів, піджак, музичні інструменти та й усе. Речі його ніколи не цікавили, якщо тільки з них не можна було видобути музику. Книжки були необхідні, але позичені. Єдиною його забаганкою був соккер, який він називав футболом, вболіваючи за Тоттенгем. Його мати, бачте, була єврейкою. Їй подобалось, як Тоттенгем відбивався від антисемітських образ і називав себе «армія жидів». «Жиди». Yiddos. Лео, за його словами, також подобалася назва, така м’язиста, така ритмізована. «Tottenham Hotspur» («Шибайголови Тоттенгема»), власна крихітна пісня. У спільному домі на острові був телевізор. На даху, мов нашорошене вухо, стирчала супутникова тарілка, головно на випадок надзвичайних ситуацій, але для Лео зробили виняток, зважаючи на його пристрасну любов до цієї гри.
— Я ненавидів свою скрипку в дитинстві, — сказав він, — аж поки батько не змусив мене зіграти щось на тему рахунку в матчі, який саме передавали по телику. Тоттенгем–Манчестер, наші хлопці програють. І раптом, коли я грав, все, що я так глибоко відчував без музики, поглибилося ще більше. Страх, радість. І мене це захопило. Усе, що я хотів — це відтворити той момент. Я назвав композицію «Audere Est Facere», — він засміявся.