— Зважитися — значить зробити? — запитав Лотто.
— Девіз Тоттенгема. Непоганий спосіб бути митцем насправді.
— Ваше життя здається простим, — зауважив Лотто.
Лео Сен відказав:
— Моє життя чудове.
Ланселот побачив, що так воно й було. Він достатньо розбирався у формах, щоб розуміти привабливість такого суворого життя, знаючи, яка потуга може таїтися під сподом. Лео прокидається на світанку над холодним океаном, де панують морські птахи; свіжі ягоди та йогурт із козячого молока на сніданок; чай із власноруч насушених трав; блакитні краби в чорних калюжах припливу; відхід до сну під завивання вітру й ритм ударів хвиль об скелі. Паростки салату-латуку світяться у вікнах, що виходять на південь. Целібат, розмірене, скромне життя, яким живе Лео принаймні зовні, у стані постійного холоду. І гарячкове музичне життя всередині.
— Я знав, що ви аскет, — сказав Ланселот. — Просто я думав, що ви бородань, який ловить рибу списом і носить пов’язку на стегнах, і тюрбан шафранового кольору, — він посміхнувся.
— Зате ви, — сказав Лео, — завжди жили розпусним життям. Це випливає з ваших творів. Привілеї дають можливість ризикувати. Життя з устрицями, шампанським і пляжними будиночками. Розпещеність. Ви — наче золоте яйце.
Ланселота зачепило за живе, та він підтвердив:
— Точно. Якби я йшов за власними вподобаннями, я втілився б у сто шістдесят кілограмів радості й веселощів. Але дружина не дає мені розслаблятися. Примушує робити зарядку щодня. Не дає напиватися зранку.
— Ага, — промовив Лео, втупившись у свої величезні руки. — Отже, є дружина.
Як він це сказав. Цікаво. Уявлення Ланселота про Лео ще раз перетасувалися в його голові.
— Є дружина, — підтвердив Ланселот. — Матильда. Вона свята. Одна із найчистіших людей, яких я знав колись. Морально бездоганна. Жодного слова неправди. Я ніколи не зустрічав дівчини, яка лишалася б незайманою аж до весілля. А Матильда така. Вона вважає несправедливим, що хтось мусить прибирати твій бруд, тому вона сама прибирає наш будинок, хоча ми можемо дозволити собі хатню робітницю. Вона все робить сама. Геть усе. І все, що я пишу, я пишу насамперед для неї.
— Ну що ж, грандіозна історія кохання, — сказав Лео. — Проте зі святим нелегко жити.
Ланселот згадав свою високу дружину з ореолом білявого волосся.
— Авжеж, — погодився він.
Та ось Лео сказав:
— А подивіться-но на час! Мені треба попрацювати. Нічні тваринки. Зустрінемось у другій половині дня?
Ланселот побачив, що вони були самі, майже все світло вимкнене, і було години на три пізніше того часу, коли він лягав спати. Крім того, він був п’яний. Він не міг підібрати слів, щоб сказати Лео, наскільки вони схожі. Він хотів розповісти, що в нього також був гарний батько, який розумів його, що він також прагне жити простим, чистим життям, що розпал роботи й для нього також є найбільшою втіхою. Але до майстерні Лео треба було добиратися лісом аж за поле, і коли вони вийшли з головного будинку, хлопець швидко попрощався й зник, хоча хмарки його подиху ще якийсь час біліли в темряві. Ланселот і собі почвалав потихеньку крізь непроглядну пітьму, втішений думкою про завтрашній день. Одкровення спадали шарами, як лушпиння цибулі. Здається, він знайшов справжнього, вірного друга, близького по духу.
Він заснув, задивившись на язики полум’я в каміні. Довге, повільне занурення й насолода від запаху диму перейшли в сон, такий глибокий, яким він не спав уже впродовж багатьох років.
Гаряче молоко Всесвіту зі шкоринкою ранкового туману у вікні. Обід на веранді в плетеному кошику: овочевий суп і фокачча, гарний чеддер і селера, морквяні палички, яблуко і печиво. Чудовий блакитно-сірий день, і йому не сиділося всередині. Йому хотілося працювати. У кінці дня він натяг чоботи, куртку Barbour і вирушив на прогулянку до лісу. Холод на його обличчі перетворився на свою протилежність, і він зігрівся. Тепло викликало хтивий потяг, а потяг привів його до зарослої мохом скелі — глибокий холод під теплим зеленим оксамитовим ворсом. Штани спущені до колін, бурхливе самовдоволення. Думки про Матильду більше не приваблювали, ослабли, вирвалися на свободу і, зрештою, безпорадно переплуталися зі спогадами про азіатську німфетку в шкільній спідничці, яка наче щось туркотіла йому, як буває у фантазіях. Над ним сіра мішанина гілок, а ще вище ніби хто протяг по небу хустку з горошинами-воронами. Несамовиті рухи в паху аж до неминучого ривка вгору й краплі на долоні.