За кілька годин Лотто стояв на пляжі, кліпаючи очима. Чоловіки з портфелями були не женихами, а адвокатами. Все зникло. Слуги зникли. Хто тепер працюватиме? Будинок на плантації, його дитинство, завод напоїв, басейн, Хамлін, де віками жили його предки, — все зникло. Привид його батька зник. Все продане за непристойно велику суму. Це місце було гарне, Кресент-Біч, хоча будинок був крихітний, рожевий, встановлений на опорах над дюнами, схожий на бетонну коробку конструктора Леґо на сваях. Нижче все було вкрите заростями карликових пальм і рослин-пеліканів, які хилилися під гарячим солоним вітром. Це був пляж, яким можна було їздити. Треш-метал ревища пікапів приглушували дюни, але в будинку його все одно було чути.
— Оце? — здивувався він. — Та ти могла б купити кілька миль пляжу, матусю. Навіщо нам ця іграшкова коробка? Чому саме тут?
— Дешево. Без права викупу. Ці гроші не для мене, любий, — сказала мати. — Вони для тебе й твоєї сестри. Все переписане на вас. — Вимучена посмішка.
Та що йому ті гроші? Він їх ненавидів. [Усе життя він уникав думати про них, лишаючи цю мороку іншим, припускаючи, що їх достатньо.] Гроші не були його батьком, землею його батька.
— Зрада! — вигукнув Лотто, плачучи від люті.
Мати взяла його обличчя в долоні, намагаючись не торкатися прищів.
— Ні, любий, — сказала вона. Її усмішка сяяла. — Свобода.
Лотто був обурений. Він сидів один на піску. Тицяв палицями в мертвих медуз. Пив коктейль із замороженим соком за міні-маркетом униз по трасі.
Потім він пішов по тако до кіоску, де обідали «круті» діти, такі собі міні-яппі в сорочках поло, смугастих шортах і грубих мокасинах, хоча місцеві дівчата бігали в магазин у ліфчиках від купальників, а хлопці ходили й зовсім без сорочок, щоб сонце вкривало бронзою їхні м’язи. Він уже вимахав за метр вісімдесят, йому було чотирнадцять, у кінці липня мало виповнитися п’ятнадцять. [Лев за гороскопом, що цілковито його характеризує.] Обідрані лікті й коліна, настовбурчене на потилиці волосся. Обличчя, всипане прищами. Збентежений, мружиться, напівсирота; хотілося пригорнути його до себе й заспокоїти. Підійшли якісь дівчата, запитали, як його звуть, але він був настільки приголомшений, що навіть не звернув на них уваги, й вони пішли собі.
Він їв на самоті за вуличним столиком. Шматочок кінзи пристав до його губи, що розсмішило лиснючого хлопця-азіата. Поряд із азіатом сиділа патлата дівчина з підмальованими очима, нафарбованими губами, з англійською шпилькою над бровою і штучним смарагдом, який виблискував у неї в носі. Вона дивилася на нього так пильно, що Лотто відчув поколювання в ногах. Вона була б гарна в ліжку, зрозумів він, сам не знаючи як. Біля дівчини сидів товстий хлопець в окулярах з лукавим обличчям, копія дівчини. Хлопця-азійця звали Майкл. Дівчина з пильним поглядом була Гвенні. А ось товстун буде найважливішим. Його звали Чоллі.
Того дня біля тако-кіоску був ще один Ланселот, якого звали Ланс. Що ж тут дивного? Ланс був кістлявий, блідий, бо не їв овочів, ходив якимись ривками, носив капелюх набакир і таку довгу футболку, що вона складками збиралась у нього ззаду на литках. Він пішов у вбиральню, зображуючи дорогою бітбокс, а коли повернувся, за ним тягся шлейф смороду. Хлопець позаду нього сіпнув його за футболку й звідти випав невеличкий шматочок екскрементів.
Хтось заверещав:
— Ланс наклав у свою одежину!
І цим певний час усі тішилися, аж поки хтось не згадав, що тут був іще якийсь Ланселот, отой переляканий новачок, якийсь чудний. І до Лотто почали чіплятися:
— Ну що, салаго, надув у штани від страху?
Або:
— Яке ваше повне ім’я, сер Лувсало?
Він знічено зсутулився. Покинув їжу, поплентався геть. Близнюки і Майкл наздогнали його під фініковою пальмою.
— Це справжнє поло? — запитав Чоллі, мацаючи рукав його сорочки. — Такі штуки коштують вісімдесят баксів у роздріб.
— Чолл, — сказала Гвенні, — зав’язуй із цим споживацтвом.
— Мабуть, підробка, — відповів Лотто, здвигнувши плечима, хоча було зрозуміло, що це не так. Якийсь час вони уважно дивились на нього.
— Цікаво, — сказав Чоллі.
— А він милий, — зауважив Майкл. Вони глянули на Гвенні, яка дивилася на Лотто, примружуючи очі, поки вони не перетворилися на щілинки, обліплені згустками туші.
— О, гаразд, — зітхнула вона. — Думаю, можемо його взяти.
Коли вона всміхалася, на щоках у неї з’являлись ямочки.
Вони були трохи старші — ходили в одинадцятий клас. Вони знали те, чого він не знав. Тепер він жив пляжем, пивом, наркотиками; крав материне знеболювальне, пригощав друзів. Удень печаль від втрати батька стихала, хоча ночами він усе ще прокидався в сльозах. Настав його день народження. У вітальній листівці він знайшов щотижневі кишенькові гроші — тупо для відзначення п’ятнадцяти років. Літо плавно перейшло в навчальний рік. Пам'ять у нього була хороша, тому дев’ятий клас — це так, легка прогулянка. Після школи й до ночі він пропадав на пляжі.