— Ану, нюхни це, — пропонували йому друзі. — Ану, курни оце. — Він нюхав, курив, забувався на якийсь час.
Із трьох його нових друзів Гвенні цікавила його найбільше. У ній було щось зіпсуте, хоча ніхто не міг сказати що саме. Вона могла перейти через чотири смуги руху, запхати у свій рюкзак кілька баночок збитих вершків у міні-маркеті. Вона здавалася йому дикою, хоча близнюки жили в нормальному фермерському будинку, у них були батьки. А Гвенні як випускниця навчалася за програмою поглибленого вивчення трьох предметів. Гвенні упадала за Майклом, а Майкл клав руки на коліна Лотто, коли ніхто не бачив, а Лотто бачив уві сні, як він здирає з Гвенні одяг і вона танцює йому джигу. Якось пізно ввечері він узяв її холодну руку, і вона на мить затримала її, перш ніж він стис її й відпустив. Лотто іноді уявляв, що він дивиться на них усіх ніби з висоти пташиного польоту: вони все бігали колами, ганяючись один за одним, і лише Чоллі стояв осторонь, похмуро спостерігаючи за цією нескінченною біганиною друзів, зрідка намагаючись приєднатися до них.
— Ти знаєш, — якось зізнався йому Чоллі, — у мене до тебе, мабуть, і не було справжнього друга.
Вони сиділи в залі ігрових автоматів, грали у відеоігри й розмовляли на філософські теми. Чоллі — з купою стрічок, які він дістав у Армії порятунку, Лотто — з підручником для дев’ятого класу, який він міг цитувати з будь-якого місця, навіть не розуміючи, про що йдеться. Лотто озирнувся й побачив, як світло від Пекмена відбивається на масному лобі й підборідді Чоллі. Хлопець поправив окуляри на носі, дивлячись убік.
У Лотто потеплішало на душі.
— Ти теж мені подобаєшся, — сказав Лотто. І лише зараз, вимовивши це вголос, зрозумів, що це правда. Чоллі зі своєю грубуватістю, самотністю, наївною жадобою до грошей нагадував йому батька.
Фривольне життя Лотто тривало тільки до жовтня. Жменька місяців, які все змінили.
Мабуть, це й був поворотний момент: пізній полудень, субота. Вони товклися на пляжі ще від ранку. Чоллі, Гвенні й Майкл спали на червоній ковдрі. Засмаглі, просолені океаном, із присмаком пива в роті. Кулики, пелікани і птах-рибалка патрали на березі золотисту рибину довжиною сантиметрів тридцять. Лотто довго спостерігав за ними, доки в його уяві повільно вимальовувалася картина, яку він бачив у якійсь книжці: червоне море, кам’яниста доріжка, яка пірнала в нього й виринала, наче скручений язик колібрі. Він підняв забутий якоюсь дитиною совочок і почав копати. Шкіра натягалася, наче вкрита гумовим клеєм, дуже обпечена, але нижче під нею м’язи раділи рухові. Сильне тіло — це блаженство. Море шипіло й клекотіло. Інші троє потроху прокидалися. Гвенні стояла, поплескуючи себе по стегнах. Боже, він облизав би її з голови до кінчиків пальців. Вона дивилася на те, що він робить. Вона розуміла. Жорстка дівчина: пірсинг, татуювання, як у якого-небудь злочинця, зроблене своїми перами і голками, але в очах світилася душа. Вона повзала на колінах, згрібаючи пісок передпліччями. Чоллі й Майкл притягли лопати з вантажівки берегової поліції. Майкл витряс на долоню залишки стимулятора із пляшечки, яку він поцупив у матері, і вони позлизували всі таблетки. Вони копали по черзі, цокотячи зубами від холоду. Четверо неприкаяних підлітків на початку жовтня в сутінках, на зміну яким приходила ніч.
Зійшов повний місяць, розливши на воді білу доріжку. Майкл наносив плавника, розпалив багаття. Бутерброди з налиплим на них піском давно закінчилися. Руки були стерті до крові. Та на це ніхто не звертав уваги. Щоб зробити центр, початок спіралі, вони перекинули стілець рятувальника на бік, насипали на нього піску й утрамбували його. Один за одним вони вигукували свої варіанти того, що Лотто хотів зобразити цією скульптурою: молюск наутилуса, паростки папороті, галактика. Нитка, що розмотується з котушки. Сили природи, досконалість краси, плинність прекрасного — продовжували вони вгадувати. Він соромився сказати, що то був час. Він прокинувся із пересохлим горлом і бажанням зробити абстрактне конкретним, відобразити свою здогадку про те, що час — це спіраль. Його приваблювала марність будь-яких зусиль, ефемерність дії. Океан наступав. Він облизував їхні ноги. Він бився об зовнішню стінку спіралі, пробиваючи собі дорогу всередину. Коли вода змила пісок зі стільця рятувальника, оголивши щось біле, наче кістка, дещо зламалося, і його уламки засмоктало в майбутнє. [Цей день ще повертатиметься й осяюватиме собою все.]