— Добре, хоч у мами була алергія на тварин, — зауважив Лотто. — А то б зараз тут стояв сморід від ридаючих котів, звідси й до пляжу.
— Коти, роздушені коробками, — додала Саллі.
— Ха! Гербарій із плоских котів. Букет. Візьміть їх у рамки, почепіть на стіни. Мементо няу, — сказав він.
Він зітхнув і відчинив материні двері.
Тут було охайно. Квітчасте покривало, коричневі плями під ліжком від водяного матраца, що протікав. Над узголів’ям — позеленіле розп’яття Ісуса. О, її сумне життя. О, його бідна мати. Щось схоже на Беккета. Жінка росте, як золота рибка — до розміру свого акваріума. Щоб врятуватися, треба зробити останній стрибок.
У грудях Лотто похололо. У приліжковій тумбочці з’явилася половина голови його матері: одне величезне око за окулярами, одна щока, половина рота.
Він закричав і кинув ліхтарик. Світло двічі крутонулося, почувся дзвін розбитого скла, і промінь упав упоперек ліжка, відбиваючись в очах Лотто. Він знайшов журнал із білою обкладинкою. Розсипані копійки. Материні окуляри. Скляну чашку. І захочеш, то не розставиш усе це так, щоб виникла подібна оптична ілюзія. Але зображення було настільки чітке, настільки схоже на Антуанетту, що помилитися було неможливо, хоч вона й була одноока. Він здригнувся, покопирсався в її шухлядах, шукаючи грошей на дорогу додому [лише порожні пляшечки, сотні], знову втік на кухню.
Він стояв біля вікна. Рухатись він не міг.
Щось прошелестіло через кімнату і стало в нього за спиною. Воно прийшло швидко й упевнено. Він укляк на місці. Відчув, як чиєсь обличчя притулилося до його потилиці. Воно дихало холодом. Йому здавалося, що він стоїть так уже із сотню років. Нарешті те обличчя забралося геть.
— Хто тут? — крикнув у порожнечу.
Він насилу відчинив скляні двері, і в будинок увірвався різкий холодний вітер. Звук ожив. Він вийшов на балкон, обперся об поручень і підставив голову під порив вітру. Подивившись угору, зрозумів, чому все навколо здавалося таким примарним.
У небі все бурхало й вирувало, мінилося дивною пурпурово-чорною барвою. Дизайнери костюмів билися б до смерті один з одним, щоб здобути собі тканину такого відтінку. У таких шатах можна було виходити на сцену вже Королем Ліром чи Отелло, ще не вимовивши ні слова.
Але найдивнішим було море.
Воно замерзало. Хвилі здіймалися так повільно, що непомітно було, як вони опадають.
Ця Флорида не була Флоридою. Все було настільки дивним, що він не вірив своїм очам.
Йому здавалося, та ні, тепер він точно знав, що це було якесь нічне жахіття, і він ніяк не може прокинутись.
Який швидкий перехід від контролю над усім до втрати всього. Він раптом виявив, що потихеньку йде дерев’яним настилом, босоніж, із придавленими жахом плечима. Кудись униз, у темряву, де під ногами кишать крихітні жабки, стрибають, відриваючись од землі на кілька дюймів; по дюнах, зарослих лозами й пальметто, поритих зміїними норами. Човгання по піску босими ногами заспокоювало його. Він автоматично переставляв ноги, зупинився. Вдихнув. Наче на його поклик, з’явився місяць, блискав злим оком. Непостійний, примхливий, безперервно змінюється, бігаючи по своїй орбіті.
Рядів житлових кварталів і величезних будинків, у яких уже повинні були світитися вікна, не було. Він придивився. Ні, вони зникли, немов їх змела з берега чиясь величезна рука.
— Допоможіть! — закричав він назустріч поривчастому вітру. — Матильдо! — крикнув він.
Матильда, яку він кликав, була тією — з перших днів кохання, останнього дня в коледжі, першого безстатевого тижня в її ліжку на Хукер Авеню над антикварним магазином. Тертя неголених ніг, холодні ступні, мідний присмак її шкіри. При денному світлі вона ходила у спідньому, змушуючи чоловіків по-звірячому витріщатися їй услід. Її самотність, як острів, об який розбився його корабель.
Наступної ночі, знову в її ліжку, Лотто прокинувся і побачив кімнату, видовжену в одних місцях, звужену в інших, дивні спалахи мерехтливого сірого світла на стінах, незнайомку поряд із ним. Його потроху охоплював жах. Кілька разів упродовж цих років він прокидався у спальні, яка була його і в той же час абсолютно чужа, поруч спала жінка, про яку він нічого не знав. В ту першу ніч жаху він устав і пішов на пробіжку, наче страх переслідував його.
На світанку риссю повернувся назад до помешкання Матильди над антикварним магазином із кавою в обох руках, розбудивши її парою. Тільки тоді, як вона усміхнулася йому, він нарешті зміг розслабитися. Матильда того дня на світанку — ідеальна дівчина, неначе зроблена за його замовленням. [Могло бути інше життя, якби Лотто прислухався до свого жаху: без слави, без п’єс, мир, спокій, гроші. Ніякого гламуру, діти. Яке життя було краще? Не нам вирішувати.]