Вона торкнулася його обличчя.
— Бідний ти, бідний, — сказала й зникла під водою.
Він спробував повернутися до своєї дружини, намагаючись якнайкраще її уявити. Зараз Матильда в будинку одна із собакою Богом. Її волосся потемніло від бруду, обличчя сумне. Від неї чується неприємний запах. Бурбон на вечерю. Вона заснула у своєму улюбленому кріслі біля каміна з холодним попелом. Двері веранди відчинені навстіж у ніч, щоб Лотто міг зайти, коли повернеться. Уві сні її повіки так просвічувалися, аж йому завжди здавалося, що коли він гарненько придивиться, то побачить сни, які, мов медузи, плавають у її мозку.
Йому хотілося ще глибше проникнути в неї, усістися верхи на її слізну кістку та їздити там крихітним гомункулом, мов ковбой родео, щоб зрозуміти, про що вона думає. Але це було б зайвим. Тиха щоденна інтимність навчила його. Парадокс шлюбу: ти не можеш знати когось до кінця; ти таки знаєш когось до кінця. Він знав, що вона скаже, збираючись пожартувати; відчував мурашки на її плечі, коли їй було холодно.
Раптом вона прокинулася, нажахана. Його дружина, яка ніколи не плаче, плакала. Затуливши обличчя пальцями, вона чекала, коли повернеться Лотто.
Місяць, як пуп, світло на воді — слід тонкого волосся, що веде прямо до Лотто. По цьому сліду назустріч Лотто йдуть усі дівчата, яких він знав до Матильди. Як їх багато! Голі. Сяючі. Гвенні, сестра Чоллі, його перша в п’ятнадцять років, волосся розпатлане. Яскраві дівчата з приватної школи, дочка декана, дівчата з міста, студентки коледжу: груди, схожі на булки, на кулачки, на м’ячі для сквошу в спортивних шкарпетках, на мішені, на каштани, на чашки, на мишачі мордочки й укуси кліщів; животи й сідниці; такі вродливі, такі всі чудові для Лотто. Кілька струнких хлопців, театральний учитель. [Відвертається.] Як багато тіл! Сотні! Він міг би з головою сховатися в них. Двадцять три роки вірності Матильді. Без докорів сумління він міг би качатися по їхніх тілах, як собака качається по свіжій траві.
Так їй і треба, його дружині. Тепер вони квити. Потім, відомстивши, він міг би повернутися до неї.
Але він не міг. Він заплющив очі й заткнув пальцями вуха. Пісок упирався в його куприкову кістку. Він відчував, як вони минають його, черкаючи по його шкірі пальцями, мов пір’ям. Після того, як пройшли останні, він повільно порахував до тисячі, розплющив очі й побачив слід від місяця, витиснений із завмерлої води, й пісок, проораний однією довгою лінією.
Він вирішив, що тільки по воді вплав він зможе повернутися до Матильди. Він пливтиме назад, у минуле.
Він зняв труси-шорти й увійшов в океан. Коли його ноги торкнулися води, виникли електричні розряди, схожі на блискавки. Він схвильовано дивився, як розряди розгалужуються вглиб і повільно згасають. Сальтаторне проведення збудження. Коли згасала одна блискавка, він випускав іншу. Він вдихнув, пірнув у воду й поплив, милуючись фосфоресценцією, яка з’являлася, коли його руки вдаряли по воді. Місяць указував йому дорогу.
Пливти в спокійній воді було неважко, хоча йому доводилося видиратися на гребені хвиль так, наче вони були горбиками із землі. Перепади тепла й холоду засліплювали. Він вибився з сил, відчуваючи, як по тілу розлилася приємна втома. Він плив, аж поки руки не почали горіти, а легені не просоліли. Тоді він поплавав іще трохи.
Він уявив, як пропливає крізь косяки нерухомої риби. Він думав про галеони на дні, замулені й усипані злитками золота й срібла. Про скелясті ущелини, глибокі, як Великий каньйон, над якими він зараз пропливав, мов орел у небі води. На дні цих ущелин текли заболочені річки, де жили слизькі істоти, які час від часу виглядали з мулу й блискали зубами. Він уявив, як унизу величезна морська тварюка вже простягла свої лапи, щоб ухопити його, але він теж був слизьким і сильним й утік.
Він плавав уже кілька годин, якщо не днів. А то й тижнів.
У нього більше не було сил. Він зупинився, ліг на спину й пішов на дно. Він бачив, як м’яка бавовна світанку стирає обличчя ночі. Він відкрив рот, наче хотів проковтнути цей день. Він тонув, і поки опускався на дно, у нього перед очима постало чудове, яскраве видіння.
Він був зовсім крихітним, якимось поліпом своєї матері, яка все ще забезпечувала його молоком і теплом. Пляжний відпочинок. Відчинене вікно. Десь там шипіли хвилі. [Відтоді Антуанетта завжди буде асоціюватися з океаном, який хапає все, до чого дістає, тягне його собі, випльовуючи черепашки й кістки.] Опущені ґратчасті навіси кидали на неї смуги світла. Волосся велично спадало аж до її стегон. Зовсім недавно вона була русалкою, але ще й зараз нею лишалася, маючи м’яку, бліду, вологу шкіру.