Вона повільно спустила одну бретельку. З плеча, з руки. Другу. Тепер з грудей, раз, і вони вирвалися на волю, ніжно-рожеві, як курячі котлети, на її блідий живіт, панірований піском. З лобка із його розкішними завитками вниз по білих колонах її ніг. Вона була така струнка. Вродлива. Зі свого гнізда із рушників крихітний Лотто дивився на свою всю в золотому сяйві матір, і в нього з’явилося передчуття. Вона була там, він був тут. Фактично вони не були пов’язані між собою. Їх було двоє, що означало, що вони не були одним цілим. До цього моменту був довгий теплий сон, де спочатку було темно, а далі почало поступово світлішати. Тепер він прокинувся. І це розуміння роз’єднаності вирвалося із нього пронизливим криком. Вона прокинулася від свого денного сну. Тихше, мій маленький, сказала вона, підійшовши, і пригорнула його до своєї прохолодної шкіри.
В якийсь момент вона перестала любити його. [А він і не знав.] Це був смуток усього його життя. Але, можливо, тоді вона вчинила правильно.
Він опускався все нижче, аж поки не впав на дно океану, як затонулий корабель. Фонтани піску. Він розплющив очі. Його ніс був ледь нижче поверхні води, де залишки місяця зачепилися за вершечок застиглої хвилі. Він опустив ноги, відштовхнувся, і його тіло вигулькнуло з води аж до стегон.
Наче собака, яка невідступно йшла за ним, берег був за три метри позаду.
Спочатку день прокинувся на хмарах — золотих отарах сонця. Принаймні в нього була ця втіха. Пляж вільно простягався, дюни чорніли, засипані листям. Незаймані людиною. Історія протягом ночі була очищена від усього зайвого аж до початку.
Якось він читав, що сон робить для мозку те, що хвилі роблять для океану. Сон збуджує серії імпульсів через мережі нейронів, імпульси, схожі на хвилі; вони вимивають усе непотрібне і залишають найважливіше.
[Тепер стало ясно, що це було. Сімейний спадок. Останній засліплюючий залп у головному мозку.]
Йому так хотілося додому. До Матильди. Він хотів сказати, що пробачить їй що завгодно. Кому яке діло, що вона робила і з ким. Та всього цього вже не було. Його також скоро не буде.
Він хотів побачити, якою вона буде в старості. Він уявляв, як чудово вона тоді виглядатиме.
Не сонце, а тьмяне золото. Приплив щільно припадає до берега. Рожевий будиночок його матері. Три чорні птахи туляться на даху. Йому завжди подобалось, як океан пахнув свіжим сексом. Він виліз із води і так, голяка, пішов по пляжу по дерев’яному настилу в будинок своєї матері. Згодом вийшов на балкон.
Не знати, скільки років він простояв на балконі тоді на світанку.
[Довжина пісні визначається розміром бобіни, Лотто. І зараз ми будемо співати тобі останню частину цієї пісні.]
Подивись-но. Он там далеко йде людина.
Коли вона підходить ближче, виявляється, що це дві людини, які взялися за руки, ідуть по кісточки в морській піні. У їхньому волоссі сходить сонце. Блондинка в зеленому бікіні, висока, яскрава. Вони цілуються, пестять одне одного. Хто б не позаздрив такій юності, хто б не жалкував за тим, що пройшло, спостерігаючи за ними. Вони видираються на дюну, вона штовхає його назад, вгору. Він стежив з балкона, затамувавши подих, як пара зупиняється в гладкій піщаній чаші, захищеній дюнами. Вона знімає з нього плавки, а він знімає з неї купальний костюм: верх і низ.
О так, ти повернувся б до своєї дружини, рачки проліз би всю відстань від східного узбережжя, тільки щоб іще раз відчути її пальці у своєму волоссі. Ти не гідний її. [Так. [Ні.]] Навіть коли думаєш про політ, ти не можеш відірвати погляду від коханців, боячись поворухнутися, щоб не злякати їх, щоб вони не здійнялися в ніздрювате небо, як птахи. Вони входять одне в одного, і важко сказати, де починається один і кінчається другий: руки у волоссі, тепло на тепло, в пісок, її червоні коліна підняті, його тіло рухається. Вже час.
Щось дивне відбувається, хоча ти й не готовий до цього: збіг, злиття; ти вже бачив це раніше, відчував її подих на своїй потилиці, жар її низу й холодну вологу дня на спині, безпорадне приголомшення, почуття здолання опору, кульмінацію сексу [нарешті!]. Губи, покусані до крові, й завершення з криком і птахами, які здіймаються вгору, й піщинками у рожевих завитках вуха. Зубчаста монета сонця на воді. Обличчя, повернуте до неба: це дощ? [Авжеж.] Ледве встигаєш запам’ятати приголомшливу красу, і ось воно. Роз’єднання.
Частина друга. Фурії
1