Батько Орелі був спокійною людиною й любив кілька речей. Класти камінь на камінь, вино, яке він робив у своєму гаражі, свого мисливського собаку, якого він називав Бібіш, свою матір, яка вижила в Другу світову війну, торгуючи кров’янкою на чорному ринку, і свою доньку. Це була балувана, щаслива дівчинка, яка любила співати.
Але коли Орелі було три роки, з’явилася нова дитина. Це була вередлива істота, яка весь час кричала. Не зважаючи на це, над цією зморщеною ріпою в ковдрочках сюсюкали й панькалися з нею, як із писаною торбою. Орелі спостерігала з-під стільця, і всередині в неї все кипіло.
У малого почалися кольки, і весь будинок був у блювоті. Мати Орелі ходила по дому, як нестямна. На допомогу прибули чотири тітки, від яких пахло маслом. Вони злісно перешіптувались, і їхній брат задобрював сестер своїм виноградом. Тітки нагнали Бібіша із дому віником.
Коли малий нарешті почав повзати, він залазив куди треба й куди не треба, тож батько мусив зробити загородку на верхній частині сходів. Удень, коли вважалося, що діти сплять, мати Орелі плакала в ліжку. Вона так утомилася. Від неї пахло рибою.
Малому найбільше подобалося залазити в ліжко до Орелі, смоктати свій великий палець і крутити її волосся. Він безперестанку сьорбав носиком, аж здавалося, що він мурчить. Упродовж ночі вона повільно просувалася з ним до краю ліжка, тож коли він нарешті засинав, то перекидався на спинку, падав на підлогу, прокидався й починав кричати. Вона розплющувала очі й бачила, як до кімнати вбігала мати, хапала своїми червоними набряклими руками малого і, пошепки лаючись, відносила в його власне ліжечко.
Коли дівчинці було чотири роки, а молодшому братикові один, якось пополудні сім’я пішла вечеряти додому до бабусі.
У цьому будинку протягом багатьох століть жили предки бабусі, й це був її посаг, коли вона виходила заміж за сусідського хлопця. Усі навколишні поля, прилеглі до будинку, належали бабусі. Будинок був набагато кращий від того, в якому жила сім’я дівчинки, спальні більші, кам’яна маслоробня ще з вісімнадцятого століття прилягала до головної будівлі. Зранку того дня на полях розкидали гній, і навіть у молоці відчувався якийсь присмак. Бабуся була така ж дебела і з такими ж грубуватими рисами обличчя, як і її син, зростом вища від багатьох чоловіків. Її рот був наче грубо вирізаний у формі літери n. У неї були гранітні коліна, а ще вона мала звичку встрявати в розмову, коли хтось розповідав щось смішне, і глибоко зітхати в найцікавішому місці.
Маля поклали спати в бабусине ліжко, а самі вечеряли надворі, сидячи під дубом. Орелі сиділа на горщику на нижньому поверсі й уже збиралася йти. Вона чула, як малий потихеньку товкся в бабусиній кімнаті, щось радісно вигукуючи. Вона підтягла штанці й повільно пішла сходами нагору, збираючи пальцем сіре хутро пилу між поручнями. Вона стояла в яскраво-медовому коридорі, прислухаючись до малого крізь двері: він щось мугикав собі, стукаючи ніжками об спинку ліжка. Вона уявила його в кімнаті й посміхнулася. Вона відчинила йому двері, й він зліз із ліжка й почеберяв у бабусин коридор, хапаючись за неї, але вона відступала назад, подалі від його липких рук. Вона смоктала палець і дивилась, як він тупцяє за нею до початку сходів. Він дивився на неї, радісний, хитаючись на ніжках. Він простяг свою ручку-ромашку, і вона побачила, як її молодший братик упав.
Батьки Орелі повернулися з лікарні мовчки, із сірими обличчями. Дитина зламала шию. Нічого не можна було вдіяти.
Мати хотіла забрати Орелі додому. Було пізно, й обличчя дівчинки опухло від сліз, але батько сказав «ні». Він не міг дивитися на неї, хоча вона обхопила руками його коліна, зарившись обличчям у джинси, жорсткі від пилу й поту. Коли дитина впала, хтось потяг Орелі сходами вниз, і тепер її рука була вся чорна від синців. Вона показувала їм руку, але вони не звертали на неї уваги.
Батьки тримали щось невидиме, але надзвичайно важке. У них не було сил узяти ще щось, тим паче їхню дочку.
— Ми залишимо її на ніч, — сказала мати. Сумне обличчя з рожевими щоками й чудовими бровами наблизилось, поцілувало дівчинку, віддалилося. Батько тричі хряпнув дверима хетчбека. Вони від’їхали. Бібіш дивився у заднє вікно. Задні фари моргнули в темряві, зникли.
Вранці Орелі прокинулася в будинку бабусі й дідуся. Бабуся внизу смажила млинці. Дівчинка старанно вмилася. Ранок скінчився, а її батьки не приїхали. Вони все не їхали й не їхали.
Поцілунок у лоб — це було востаннє, коли вона чула запах своєї матері [«Арпеж» фірми «Ланвін», щоб приглушити запах тріски.] Доторк рукою до батькових жорстких джинсів, коли вона тяглася до нього, як він ішов геть, — її остання згадка про нього.