2
Наступного дня брат чепурився знову. Натягав білу сорочку і пильно взував наваксовані туфлі. Штани випрасував сам, і я при цьому не втримався, щоб не посміятися. Він почервонів і всміхнувся куточком рота.
— Куди це збираєшся? — кинула ненароком мати.
Брат зирнув навіщось на годинник — обличчя в нього зумисне спокійне, аж байдуже.
— Гуляти. Або що?
Мати промовчала. Обличчя в неї так само зумисно байдуже. Брат замугикав, і мені аж утекти захотілося — так бездарно вони все розігрували. Мати не знайшлася, що відповісти, отож буркнула невиразно:
— Лазиш десь до півночі.
— Маю сімнадцять,— зарозуміло бовкнув брат.— І я вже, здається, не школярик.
Мати пирснула, а брат почервонів. Але лишився так само зумисно байдужий. Нагнувся й почав зав’язувати на туфлях шнурки.
— Щоб об одинадцятій був удома! — сухо наказала мати.
— Вчора я прийшов у чверть на дванадцяту,— збрехав брат, зводячись. Лице в нього стало зовсім червоне.
В матері по обличчі перебігла тінь. Підійшла до вікна й задивилася. Шелестіли наші дуби, троє могутніх велетнів, так само неспокійних, як і ми. Я дивився на матір, вона й досі струнка й не така вже стара. Але між нами все-таки неперехідна межа. Їй, мабуть, годі зрозуміти, думаю я, що діється в братовій душі. Дивиться на все згори — гора, яка неприступна й чужа для нас. У неї інші думки, виміри й рація. Дивитися й розуміти брата все-таки легше мені. Я внизу, а звідти краще видно. Я сам скоро ступлю на ту ж стежку, а мати з неї вже зійшла.
І все-таки ми з’єднані між собою більше, ніж це здається. Адже одні дуби шелестять у нас над головами і одні думки гніздяться в головах. Ми вийшли на суху й порожню дорогу — попереду горби, зарості сухостоєм, і ті горби вкрито, як павутинням, стежками тих, хто пройшов через них, і для тих, хто збирається на них ступити...
Брат пішов. І я раптом утямив, чому мати стояла весь час біля вікна. Це ж бо так просто: стати й дивитися. Для цього й приготувалася вона заздалегідь, коли брат іще збирався в хаті,— вдавала, що цікавлять її дуби. Але її цікавили стежки. Стежки на порослих травою горбах. Я сказав їй про це. Вона відійшла від вікна і знічено всміхнулася, все-таки я запопав її на гарячому.
— Не стеж за вами! — буркнула.
Від мене не сховалися її очі. Еге ж, великі й зажурені. Але я не хотів розуміти її жури. Більше того, на душі ворухнулося щось лихе. Був переконаний: не має вона права на цю журу й неспокій.
Я вийшов надвір. Западав вечір. Синій і теплий. Над горою, котра там, за мостом, сідало сонце. Велике й червоне. Коло нього палало небо, і я, сидячи під дубами, надовго на нього задивився. Мені здалося раптом, що в цій історії і в цьому змаганні, на яке заходить, мені відведено особливу роль. Як то не дивно й не смішно, я теж мав сказати своє слово.
З
Брат з’явився о пів на одинадцяту. Виказисто пройшов у кімнату й голосно хряпнув дверима. Це розсмішило мене, адже коли приходить пізніше, ступає ледве не навшпиньках. Мати тонко всміхнулася, і мені раптом стало жаль її. Між нами завжди панувала золота неподільність, яка гріє душу: ми любили її, а вона нас. Ми в цьому крихітному будиночку під трьома дубами живемо вже довго.
Але тепер ніч, темрява застеляє вікна, за тими вікнами тривожно шелестять дуби, і в цьому світику, який складаємо ми втрьох, поселилося щось четверте. Може, це й примусило матір заговорити.
— То де це ти був?
Брат не відповів. Скинув окуляри й протирав їх хусточкою. Від того очі його змаліли і часто покліпували. Мені захотілося покинути їх — матір і брата, податися звідси геть. До того солодкого, але й тривожного шелесту листя, в неозору й густу темряву.
— Тебе питають?
— А тобі не все одно? — раптом відрубав брат, і материне обличчя збагровіло. Стояла, облита жовтим світлом, якраз під лампочкою.
— Може, з якоюсь компанією зв’язався?
Слова ці — як посвист батога. Вони несправедливі, і про це знаємо ми всі. Адже ніякої «компанії» нема. Ніякої «компанії» бути не може, і це очевидно. Брат натяг окуляри.
— Був у парку,— сказав він.— Дививсь кіно на естраді. Про Африку...
І вона заспокоїлася: їй хотілося заспокоїтися, захотілося, щоб Микола й справді дивився те кіно про Африку. Про те, чого не існує. Адже що таке Африка тут, у цій хатчині під трьома дубами? Що таке той дивоглядний світ, коли над головою шепче й шепче тривожне листя, коли вітер налітає на трьох велетнів, а вони надто могутні?! Так, він біжить геть, безсилий, але задоволений; йому може здатися, що він здолав їх, адже так тривожно шелестять услід! Він летить собі, наївний і молодий, а дуби шепочуть невмовкно. Схиляються над старим дахом — вони ж бо не один десяток років скидали на нього листя.
4
Наступного дня під вечір я сидів на лавці під дубами. Любив отак побути: переді мною річка, горби, стежки, по яких ідуть люди, дощатий міст через Тетерів, а праворуч інший, великий — через Кам’янку. По тому великому котяться, як заводні, автомобілі, один за одним, виграють деками кабін, а по цьому, дощатому, ідуть рибалки та пляжники. Або й закохані, котрим запраглося самоти,— її вони знайдуть на тих вічних горбах із стежками, і то, скільки заманеться. Переді мною гребля через Кам’янку зі шлюзом по той бік. Через шлюз перекинуто залізну балку, і вона вже років з десять служить кладкою. Ліворуч — заросла яскраво-зеленою травою галявина, по якій ганяють м’яча хлопчаки. Недавно ганяли м’яча й ми, але це вже в минулому. Тепер це роблять інші.
Сонце хилиться на захід, сьогодні ані хмарини, немає й вітру — дуби в мене над головою мовчать. Брат десь подався, як це траплялося останнім часом, а я чекаю — там, біля греблі, має з’явитися материна постать. Вона повертається цим шляхом з роботи, і я люблю її зустрічати: материні очі грають тоді золотими вогниками, а в руці в неї напхом напхана авоська. Ті вогники ніколи не гаснуть, і коли вони є, я знаю: мати вмиротворена.
Ну от і вона, втомлена й повільна. В руці незмінна авоська, накладена капустою, огірками, помідорами і якимись пакунками; мати йде, як завжди, і, як завжди, я зустрічаю її. Дуби анішелеснуть, і я покидаю їх, щоб допомогти матері.
Вона переходить кладку, від тягаря в неї схилене плече, я біжу через галявину, облитий вечірнім сонцем, до облитої вечірнім сонцем найріднішої мені людини. Ми зустрічаємося з нею посеред греблі, я зазираю їй в очі — хочеться побачити мені золоті вогники. Навколо ще багато сонця, пахне вода, кричать хлопчаки, я забираю в неї авоську, але сьогодні вона не подивилася на мене. Сьогодні вона сіра й стара, а в очах у неї лід.
— Микола вдома?— питає, а я знову зазираю їй у вічі. В неї дивні очі — темні, як ніч, в них я й бачу ніч. Вона начебто не примічає ні сонця, ні мене — сіра, як стежка у траві! Нарешті наші погляди зустрічаються.
— Чого ти?
Я мовчу. Йду поруч і тягну важкезну сітку. Звичайно люблю розбирати, що в неї напхано, але не сьогодні... Сьогодні я виконую повинність — цей погляд і сіре обличчя все-таки нанесли мені в душу смутку. Мати йде поруч, і я чую її віддих.
Ми заходимо у хвіртку. Спокійно і величаво стоять дуби, під ними — порожня лавка, і мати дивиться на ту лавку.
— Давай сядемо, — пропонує вона.
Втомлено сідає, я примощуюся поруч, ставлячи сітку між колін. Ми дивимося на той-таки краєвид: два мости, дві річки, горби над річкою, три величезні дупласті верби на острові, хлопчаки ганяють на галявині м’яча, троє човнів, що наче позамерзали на рівній і нерушній гладіні. Тут добре й спокійно, і ми п’ємо цей спокій і цю красу.
— То що,— раптом чую я твердий і трохи штучний материн голос,— Микола вже когось підчепив?
Я насторожуюся. Все знову йде на старе. Повільно гасне й руйнується вечір; сьогодні мені найменше хочеться цих пристрастей і цих розмов; але навколо гасне й руйнується вечір; сьогодні я був умиротворений і хочу миру; мати ж повертається до мене й чекає на відповідь; в мені самому вже руйнується вечір; мати навіть хоче зловити мій погляд — жалію я цей вечір, як і її та й самого себе.