— Найближчими днями буде видно.
Коли Док міняв пораненому мокру хустку на лобі, той розплющив очі. Вони гарячково блищали, але Бренкер наче був притомний.
— Доку, дай мені води, — благально прошепотів він.
Док сумно похитав головою.
— Потерпіть, шерифе, і ще станете на ноги.
— Я хочу води… більше нічого… тільки води.
Док намочив губку у відрі з водою, видушив її, тоді витер нею гаряче Бренкерове обличчя і обережно змочив губи. Це все, що він міг зробити.
Бренкер ще раз глянув на нього, вже цілком притомними очима.
— Куди влучила куля? — прошепотів він.
— У шлунок.
Поряд з Доком Бренкер побачив Гола Слейтера, і погляд його зупинився на блискучій зірці. Він хотів щось сказати, та очі йому заплющились; одначе їм усім здавалося, що губи його торкнула легенька усмішка.
— Не говоріть, Бренкере, — мовив Док. — Тепер…
Він не докінчив: Бренкер уже спав. Док ще хвилю дослухався до його віддиху, тоді випростався. Він був задоволений.
Поки всі стояли коло хворого, Гай Джілберт підійшов до стільця, де лежала порізана шерифова сорочка, обережно відшпилив погнуту зірку, витер з неї засохлу кров і обернувся до Гола Слейтера.
— Ви законно приведені до присяги, Голе?
Слейтер кивнув головою.
— То можете приймати її і в інших?
— Авжеж, Гаю.
— Бренкер колись пропонував мені стати його помічником, то прийміть тепер, Голе, від мене присягу.
Він простягнув руку: на долоні в нього лежала Бренкерова зірка. Обидва помічники шерифа, Мур і Док підступили до них. Очі в Дока блищали, він схвильовано переступав з ноги на ногу.
— О, тепер ви напевне з ними впораєтесь! — радісно прошепотів він. — Тебе, Голе, вони ніколи не здолають, а Гая, ха-ха-ха, я теж бачив у роботі! Ні, вас вони не зломлять. Тільки будь розважний, Голе, чуєш? Нападай лише тоді, як треба! Ох, я ще доживу до великих подій! Ще й через п’ятдесят років шукачі оповідатимуть про вас! Він усе тис їм руки.
То була трохи моторошна картина: адже вони могли говорити тільки пошепки, бо поряд лежав Бренкер, що боровся зі смертю.
Нарешті Гол Слейтер знову озвався — поважно, майже суворо.
— Гаю, нам не уникнути боротьби. Хоч би як хотілося, але ми почекаємо, доки надійде підмога. І тоді стоятимем пліч-о-пліч. — Він узяв зірку, пришпилив її Гаєві на груди і легенько поплескав його по плечу. — Я не знаю, хто б, як не ти, мав більше право носити саме цю зірку, Гаю. — Потім він звернувся до Ларрі та ірландця: — Ви тепер тримайтеся разом, не встрявайте ні в яку сварку. Якщо ж вони заженуть вас десь у куток, то завжди ставайте один за одного. Не чекайте, поки на вас насядуть. Той, хто буде задній, хай перший витягає зброю, і стріляйте, ні на що не зважаючи: йдеться про ваше життя.
Ті кивнули.
Гол повів далі:
— А ми з Гаєм намагатимемось завжди бути поблизу один від одного. Долина ж бо не така велика. І ще одне завдання вам, — звернувся Гол до ірландця. — Завтра вранці поїдете до Вест-Філда. Візьмете найкращого коня. Сьогодні вночі я напишу звіт. А тепер ходімо.
Вони тихо вийшли з кімнати. В залі зібралося десятків зо три людей. Було про що розказати, посперечатися, поміркувати. Поява Гая Джілберта з шерифською зіркою на грудях стала новою темою для розмови.
Гол Слейтер зупинився коло прилавка.
— Салон буде відчинений, — голосно, щоб усі чули, сказав він. — Але не забувайте, що поряд лежить наш шериф! Не дуже галасуйте. Бо як тільки надійде хоч одна скарга від Дока, ми з Гаєм миттю прийдемо сюди. Поводьтесь по-людському.
Гості пообіцяли, що будуть чемні, бо, мовляв, як тут зачинять, то доведеться йти до Боєра, а в нього ж, усі кажуть, рильце в пушку.
Гол Слейтер і три його помічники попрощалися й вийшли надвір. Слейтер із Джілбертом подалися до канцелярії, а решта двоє рушили в свій щоденний патруль.
Ірландець забагато балакав із шукачами, біля яких спинявся дорогою. А сьогодні кожне слово про нового шерифа перескакувало з уст до уст, як корок із хвилі на хвилю. Надто хотілось ірландцеві похвалитися: аякже, Слейтерів посланець! Ті хвастощі дорого йому коштували.
Гол Слейтер не зайшов до своєї канцелярії, а звернув у ліві двері, до контори Ронні. Там знову був сам клерк, а перед ним за переділкою стояло кілька клієнтів. Клерк виписував якийсь папірець. Він підвів голову й злякано глянув на Слейтера.
— До ваш господар, той вилизаний Ронні?
Клерк ще дужче зіщулився.
— Не знаю, десь пішов чверть години тому. Він ніколи…
Та Гол Слейтер уже зачинив двері.
— Я зайду сам до тих мерзотників, — сказав він Гаєві. — Ти почекай тут.
Гай став на порозі барака. Сонце осявало йому обличчя й шерифську зірку. Звідси, якби треба було, він міг би за два скоки опинитись коло Слейтера.
Боєр і Ронні сиділи один проти одного, мов два розлючені півні, й лаялися.
— Кажи мені що хочеш, — кричав Боєр, — а ця твоя сволота вже нас не слухає! Чому вони не зчинили колотнечі на зборах? Якраз була нагода! Тепер Слейтер пащекує, заткнувши нам рота. Чи вони може й зовсім не хочуть ризикувати? А ти ж їх так вихваляв…
— Ну, твій п’яний Берт і той недолугий йолоп теж могли б хоч на щось та зважитись! Тож краще не гарячкуй і не казися, сам бачиш, що сталося. Там було дві сотні свідків або й ще більше. І врешті, що ми втратили? Нічого. Ну, трохи не пощастило, а ти так лютуєш через те, що тебе виставлено на посміховисько. Ми інакше собі зарадимо.
Тим часом Гол Слейтер зайшов до барака. Арчі виглянув із гральної зали, де ще не було гостей, і Гол підкликав його:
— Де Боєр і Ронні?
— У Боєровій кімнаті… шерифе, — радісно додав Арчі.
Гол усміхнувся.
— Вони самі?
— Так.
Гол Слейтер на мить затримався й притишено сказав:
— Скоро ми їх виведемо на чисту воду. Найближчими днями не дрімай. Долина тобі віддячить. Я подбаю про це.
Він швидко рушив до Боєрових дверей, коротко, владно постукав і зайшов до кімнати. Боєр з Ронні здригнулися і збараніло витріщили на нього очі. Дверей за собою Гол не зачинив.
— Так, — сказав він глузливо, — про вовка помовка, а він і тут. — І, не давши їм слова вставити, повів далі: — Ронні, щоб за годину приміщення в моєму бараці було звільнене. Мені далеко не байдуже, яких я маю сусідів. Волію добрих. Якщо за годину приміщення не буде вільне, весь мотлох полетить на вулицю.
Боєр трохи отямився; Ронні заклав ногу на ногу й солодко всміхнувся.
— Дозвольте, — обурено почав Боер. — По-перше, я сумніваюся, що вас наставлено шерифом, і…
— Дурниці мелете, Боєре, видумайте щось краще.
— І… і приміщення в бараці….
— За годину має бути звільнене.
— І… ми найбільші підприємці в долині. У нас двадцять шість займанок — як ви взагалі розмовляєте з нами? Хочете бути шерифом…
— Годі! — відрубав Слейтер. — Я не маю часу теревені правити, але скажу вам, дурням, ось що: я знаю, які ви підприємці, в мене голова не січкою напхана, ви — прилизані бандити! І, щоб ви знали, мене ця гра в котика й мишку дуже тішить. Вона мені багато чим нагадує те, що було двадцять років тому. Розпитайтесь, який тоді був Гол Слейтер. Коло нього завжди смаленим пахло, і стріляти він теж не забув. Принаймні влучає краще аніж Деякі наймані вбивці. Зрозуміли?
Не встигли вони розтулити рота, як Гол був уже в сінях і лунко погупав до виходу. Ронні весело засвистав. Боєр, червоний як рак, забігав по кімнаті.
— Чого ти хвилюєшся? — спитав Ронні, коли Боєр ногою зачинив двері. — У нас є інші засоби. За два тижні ми з ним упораємося.
Цього дня між Білом Ліком і Метьюзом знову дійшло до сварки, Метьюз теж закидав Бідові, що той не скористався нагодою. Біл довго не розводився, спитав тільки, хто тут верховодить, він чи Метьюз. Метьюз заскреготав зубами і вийшов з намету. Надворі він сказав двом своїм товаришам.
— Я не маю охоти сидіти тут до зими, а тим паче проґавити таке вигідне діло. А ви?
Вони нічого не відповіли, одначе Метьюз був і цим задоволений. Коли він пішов, бандити почали пошепки радитись.