Якось трапилася сварка серед тих, що висаджували скелі. Двоє молодиків хотіли обдурити старого, немічного шукача і вдалися навіть до кулаків. Сусіди гукнули шерифа. Приїхав Гай Джілберт. Одного напасника він просто збив з ніг конем, а другого звалив, тріснувши рукояттю револьвера. Докові була робота.
Настрій у долині був кепський: одні ходили пригноблені, інші роздратовані. Проте загалом панував спокій. Багато людей уже покинули долину назавжди, серед них і ковбой Джім із Пастором. Гол Слейтер з нетерпінням чекав на ірландця і на загін, який він викликав собі на допомогу, щоб прогнати з долини Білову ватагу.
А Біл Лік безперервно пив. Він вештався по всіх шинках, проте найбільше сидів у Доротеї. Він ніколи не впивався до безтями, хоч завжди був десь біля тієї межі. Ніколи він також не шукав сварки, був навіть ввічливий з усіма, чим не раз смішив людей. Та ніхто йому цього не показував, бо саме в такому стані в ньому відчувалась якась незрозуміла небезпека. Впившись, Біл наче витав десь між сном і дійсністю. Він заприятелював із Доком і майже щодня з ним обідав.
Того дня знову випала гарна година, але темна синява неба свідчила вже про осінь. Люди, що знали цей край і ці гори, чекали тільки, поки повернеться вітер, що вже майже тиждень дув із півдня. Тоді ставатиме чимраз холодніше, і незчуєшся, як настане зима. Вони запевняли, що гарна година протримається щонайбільше шість-вісім тижнів.
Гол Слейтер зайшов до Доротеї попоїсти. Там було небагато гостей; Біл Лік сидів коло столу і, як завжди, пив горілку з кількома шукачами та візниками. Слейтер озирнувся по залі і спитав Дока:
— Як там Бренкер?
— Спить. Я задоволений.
— Коли вже можна буде його забрати?
— Мабуть, на тому тижні, Голе.
Вони домовились перенести Бренкера в табір корктаунців, де його мала доглядати матуся Фінні. Гол Слейтер добре все обміркував: Доротеїн салон був ніби гніздо, куди зліталися всі трутні.
— Пообідай з нами, га? — сказав йому Док і глянув у той бік, де сидів Біл. — Можна було б багато чого…
— Ні, — перебив Слейтер і невдоволено похитав головою. — Він злочинець, та й годі, і в розмові я напевне з ним зчеплюся. Добре, що вже ти з ним обідаєш. Якщо в нього взагалі можна щось вивідати, то краще за тебе ніхто цього не зробить. Мені аж цікаво, що буде, як він нарешті витверезиться.
Гол Слейтер пішов з Доротеєю обідати, кинувши Докові:
— Потім поговоримо, добре?
Док кивнув головою.
Після обіду вони посідали в Доковій кімнаті, де спав Бренкер.
— Шукачі знову почали спродуватися, — мовив Док. А що Гол не відповідав, тільки замислено дивився кудись перед собою, Док почав виповідати свої думки: — І нічого не вдієш, усе робиться законно. Скажу ще більше, Голе. Тільки машинами можна підняти це золото, і ви щось проґавили. Адже шукачі теж могли об’єднатися в спілку і разом…
Слейтер підвів голову.
— Спробуй їх переконати. Це щось цілком нове, а люди завжди бояться нового. Кожен гребе тільки до себе й не бачить, що разом з іншими він може добути багато більше, та й легше йому буде. Адже найважчу роботу виконають машини. Я б сам до такого не додумався, але оце недавно ввечері хтось із наших завів про це мову. Аби ти почув, як його висміяли! І хоч би один погодився з ним. Яких тільки труднощів вони не напророкували! Кожен кричав: “Я хочу бути сам собі пан!” Я потім довго міркував про це і вирішив, що наші люди дурні. Так, дурні, бо якраз гуртом вони стали б володарями долини.
Док кивнув головою:
— А тепер усе золото попаде кільком зайдам. І нічого не зробиш. Вони вже загарбали половину долини.
— Мені вже байдуже, Доку, — Слейтер випростався. — Ми до зими поїдемо, а там хай хоч і потоп. — Він стомлено махнув рукою. — Мене цікавлять злочини, які вони чинять, щоб прибрати до рук займанки. Не будемо вже казати про ті славнозвісні купчі — візьмемо хоча б Жабу. Він ні вдень ні вночі не йде мені з думки. На Бренкерів протест теж нема ніякої відповіді. І це ще не все, то був тільки початок. Наскільки мені відомо, після Жаби десь добрий десяток шукачів зникло безслідно. І все ті, що з ними Боєр уклав купчу. Хто доведе, що підписи правдиві? Певна річ, дехто міг виїхати вночі або в туман, але все ж не всі, га, Доку? Принаймні не Жаба! І цього тижня знову двоє. Я звелів робити купчі при мені, але вони не дотримуються наказу. Сприйняли його як посягання на їхню особисту волю, а це в них усіх дуже вразливе місце. Ронні прислав мені останнім часом лише кілька копій з купчих, мовляв, до відома. Глум, та й годі, Доку! Ну, що ти скажеш?
Гол Слейтер стиснув кулаки і втупив очі перед себе. Тут, у цій кімнатці, сидів інший Слейтер. Не той дужий і рішучий, якого боялися вороги. Цього Слейтера мучили й гризли тяжкі сумніви, і він не міг дати їм ради.
Док мовчав. Що він міг сказати? Нарешті спитав:
— А що ти робиш, щоб їм перешкодити, Голе?
— Що ж я можу зробити, — здвигнув плечима Гол. — Я зібрав дванадцятеро чоловік, більше нема кого. Вони щоночі на зміну обходять пішки долину. Ми з Гаєм не годні скрізь устигнути. І оце все — мало, як бачиш.
Так вони й розійшлися, ні до чого не добалакавшись. У канцелярії на Гола чекав якийсь старий шукач.
— Ти знаєш мене, Слейтере? — спитав він.
— Тільки з вигляду.
— Я Вертем. Уже скоро сорок років, як я копаю золото, Голе. А оце хочу з тобою поговорити.
— Заходь, Вертеме, і розказуй, що тобі треба.
Він пропустив старого вперед. Той сів на стільчик і кинув зношеного капелюха додолу. Тоді почав оповідати:
— Послухай, Голе. Я ж казав тобі, що шукаю золота скоро сорок років і аж тепер нарешті знайшов щось путнє. Я вдячний Семові, всі шукачі мають йому дякувати. Я бачу, що тут робиться, але не можу вам допомагати, бо вже надто старий. Того я й тримаюся осторонь, тільки того. А тепер до діла. Я трохи насіяв, трохи намив та й ще дещо добуду. Саме на тому клапті, що я оце взявся до нього, є добрий пісок. А в мене на Сході є діти й онуки, вони будуть раді, як я на зиму до них вернуся. Та нащо ж я буду тепер спродуватися, сто чортів його матері! За якихось кілька тисяч доларів, коли я можу там добути ще кільканадцять? Я взагалі не хочу продавати займанки, Голе! А та сльота життя мені не дає, дня не мине, щоб він не прийшов і не забивав мені баки! Мовляв, іди до Боєрового шинку й підпиши купчу. Правда, він пропонує мені щоразу більше, але я не хочу продавати, не хочу, та й годі! Хай він дасть мені спокій, Голе, тому я й прийшов. Ну?
Слейтер мовчки вислухав його і спитав:
— Хто приходить?
— Ронні, а хто ж?
— Він не має права тебе силувати, Вертеме. Прожени його з своєї займанки.
— Господи боже, я? Я ж прийшов, щоб ти мені допоміг.
Гол задумався. Вертем уже вирішив, що шериф хоче спекатись його — хай він сам якось викручується. Та Слейтер міркував, чи не можна часом на підставі цієї розповіді взятися до Ронні. Мабуть, ні. Він підвівся і сказав:
— Я зараз викличу Ронні й забороню йому чіплятися до тебе.
Він покликав негра, Бренкерового служника, і послав по Ронні.
Незабаром той з’явився, приязно всміхаючись. Він привітався з шерифом, подав руку Вертемові. Старий відповів на привітання знехотя, але Ронні, здавалось, того не помітив.
— Ви хочете придбати Вертемову займанку, Ронні?
— Так, хочемо, — Ронні присунув стільчика й сів.
— Ви все чіпляєтесь до Вертема і…
— Шерифе, оце того ви мене викликали? Але ж це звичайні дозволені методи. Ми знову й знову ставимо свої пропозиції! І одного дня Вертем продасть займанку.
— Ні, — сердито сказав старий. — Ніколи не продам.
Ронні обернувсь до нього й весело засміявся.
— Ми таке знаємо, Вертеме, вранці шукачі десять разів кажуть “ні”, а ввечері самі прибігають підписувати купчу. Але, як хочете, то хай буде по-вашому — ми почекаємо, доки ви самі прийдете. Одначе поміркуйте, бо ціна впаде, а мене ви більше ніколи не побачите на своїй займанці. Ну, та не гнівайтесь на мене. Займанку ви колись таки продасте.