Він підвівся й знову подав Вертемові руку. Той полегшено відітхнув — як добре, що обійшлося без сварки.
— Все, шерифе?
— Все.
Ронні вклонився і вийшов. Вертем також попрощався з шерифом. Ронні йшов дуже повільно, і за дверима Вертем його догнав.
— Господи, невже треба було через таку дурницю бігти до шерифа, Вертеме! — сказав Ронні. — А мені тепер неприємності. Я просто впертий у торгових справах. Ви ж, думаю, не образились на мене? Я нізащо в світі не хотів би наживати ворогів.
— Та ні, я задоволений, — відповів Вертем.
— Дякувати богу. То, може, зап’ємо наше замирення, як то ведеться між чоловіками? Одну чарочку, га? Не відмовте мені, Вертеме. Ходімо!
Старий не хотів ображати Ронні і зайшов із ним до Боєрового закладу.
Минув день, і Гол Слейтер забув про Вертема. Він нікому не розказував про той випадок, бо не надавав йому ніякої ваги. Ввечері він був у таборі корктаунців, коли ті вирушали в перший обхід: четверо чоловік по двоє, на такій відстані, щоб одна пара могла чути другу. Невдовзі по тому Гол вернувся до канцелярії.
Гай Джілберт об’їздив долину сам і намагався завжди бути в іншому кінці, не в тому, де були вони. їхав він не ховаючись, а ті четверо робили обхід тайкома.
Опівночі вони вернулися. Відтепер до ранку мала патрулювати друга зміна: Лі Байт, негр Том, Ед Фінні і Джо Слейтер. Том ішов з Едом.
Ніч була темна, майже щовечора небо засновували хмари. Та навіть як світив місяць, то він не довго заглядав у цю долину — швидко ховався за горами.
Спливло дві години. Лі Байт і Джо Слейтер повільно йшли вздовж північного краю долини, в тому напрямку, де вона кінчалася урвищем. Ходи їхньої не чути було в м’якому піску, навколо панували тиша і спокій. Десь кроків за тридцять від них здіймалося північне узбіччя долини — саме вздовж нього вони й бралися. Лі Байт ішов перший і пильно вдивлявся в темряву. Побачивши нарешті перед собою невиразні обриси насипу з каміння, яке звозили сюди з займанок, де висаджували скелі, він спинився. Далі не треба було йти. Тут ніхто вже не шукав золота.
Вони з Джо прислухались, але нічого не почули. Лі тихо свиснув, і за хвилю у відповідь їм долинув такий самий посвист. Із мороку виринули постаті Тома й Еда, що досі йшли кроків за сорок позаду.
— Я б хотів закурити, — прошепотів Лі. — Тоді вернемось до потоку. Там знову зустрінемось. А звідти вже серединою долини, згода?
Ті кивнули й посідали на пісок. Лі Байт і Джо Слейтер закурили, затуливши цигарки долонями: так велів Гол Слейтер, і вони слухалися його. Хвилин за п’ять Том з Едом пішли далі. Лі Байт подумки відрахував стільки часу, щоб можна було пройти сорок кроків, і разом із Джо рушив за ними.
Пройшовши метрів з триста, Лі раптом зупинився. Тільки на мить — тоді повільно опустився на землю й завмер. Джо навколішки побіч нього. Тепер і він почув, що насторожило Лі. Обидва витягли зброю.
Ліворуч від них щось важко гупало, уже зовсім близько. Ось ледь чутно зарипіла збруя, форкнув кінь. Джо затремтів. Лі Байт напружено вдивлявся в темряву. Невже це Гай Джілберт? І враз він розгледів під скелею постаті вершників. Важко було сказати, скільки їх, але вони дуже повільно бралися попід гору і вже майже поминули їх. Лі Байт ледь підвівся.
— Агов! Стійте!
Його оклик гучно пролунав серед тихої ночі. Вершники раптово спинилися. Знову моторошна тиша. Потім Джо почув позад себе швидку, приглушену ходу Тома й Еда. Один кінь неспокійно крутнувся і затупав копитом.
— Ми будемо…
Лі Вайт не докінчив.
— Сто чортів його мамі! — вихопилось у когось із вершників, блиснули сині вогники, засвистіли кулі. Ту ж мить коло Джо забахкав револьвер Лі Вайта. Не перестаючи стріляти, Лі схопився й нахильці побіг уперед. Джо зірвався на цілий зріст і, теж стріляючи, кинувся за ним. Раптом його щось ударило, і він упав. Хлопець не відчував болю, та коли хотів підвестися, то не зміг стати на ногу. Повз нього промчали Том з Едом. Протягом тих кількох секунд нічого не було чутно, лите тріск, ляск і посвист куль. Тоді зненацька стало тихо. Тільки поволі віддалявся тупіт копит. Десь попереду Джо важко дихали його товариші. Нараз тишу розітнуло передсмертне іржання коня і моторошною луною покотилося по долині.
Ед Фінні затремтів усім тілом. Аж тепер його пойняв страх. Він з Томом і Лі Байтом підійшли до мертвого коня.
— Там хтось лежить під конем, — мовив Том.
Лі Вайт черкнув сірником. Кілька секунд вони вражено дивилися на заросле, потворне обличчя: Кудлань.
— Ми його застрелили, — прошепотів Ед Фінні, коли сірник погас. — Невже ми справді…
— А ти хотів сам тут лежати, хлопче? — перебив Лі Вайт.
Голос у нього ледь тремтів, але був суворий. Лі Вайт і досі важко дихав.
— Де Джо? — спитав Том, і вони злякано й стурбовано озирнулися навколо. — Джо!
— Я тут! Тут! — озвався хлопець, і вони кинулись до нього.
Та на півдорозі Лі Вайт спинився й повільно вернувся назад. Він прислухався, зарядив револьвера й озирнувся навколо. Наче нікого більше не було, тільки позаду розмовляли його товариші. Лі заспокоївся. Нараз він побачив коло самої скелі ще одну темну купу й рушив туди. То теж був мертвий кінь, але з порожнім сідлом. Лі Байт помацав навколо в темряві. Мабуть, вершник утік із тим другим. Рука його натрапила на якісь мотузки, проте він не міг визначити, що то було. Хіба не однаково? Він поспішився до своїх товаришів.
Ед уже йшов йому назустріч.
— Джо поранений у стегно.
Том подер сорочку і перев’язав рану.
— Нам пощастило, — сказав Лі Вайт. — Там під горою лежить ще один кінь, без вершника. Обоє втекли.
Вони вмостили Джо Слейтера зручніше, і Лі Вайт послав Тома з Едом до табору.
— Револьвери тримайте напоготові, — наказав він. — І поспішіть. Я лишуся коло Джо.
Том з Едом піддали ходи: до табору корктаунців звідси не близько. Там, мабуть, усі вже прокинулися. Постріли далеко чути. Справді, скоро вони побачили світло: перші їхали Мур і один ковбой. їхні коні були неосідлані. Не встигли вони й словом перемовитись, як примчав і Гай Джілберт. Він тільки спитав:
— Де?
Ед показав нагору.
— Лі Вайт і Джо… — почав він, та Гай уже його не слухав.
Лі Вайт полегшено відітхнув, коли Гай зіскочив біля нього з коня. Гай потис обом руки й підбадьорив Джо. Той кволо, одначе гордо всміхнувся. Лі сказав:
— Хлопці трималися, як досвідчені чоловіки.
Вони з Гаєм підійшли до скелі. Гай узяв у Кудланя зброю, яку мертвий стискав у руці, і спокійно мовив;
— Ну, тепер він там, де й має бути, — в пеклі.
Вони підійшли до другого коня, Гай Джілберт став навколішки і раптом здивовано підвів голову:
— Тут же ще один лежить під конем, Лі!
І справді! Вони спробували витягти тіло, але не змогли й нетерпляче ждали світла. Нарешті під’їхали Мур з ковбоєм.
— Що б це могло означати, Гаю? — спитав він.
— Ви захопили смолоскипи?
— Так, треба тільки запалити.
— Послати кого по Гола?
— По Гола й по Дока, Гаю.
Вони запалили смолоскипи, перерізали мотузки, перевернули коня і витягли трупа. Він був прошитий кількома кулями. Хто це був, вони не знали.
— Ви влучно стріляли, — сказав Мур. — І добре, що в патруль завжди йде четверо, а то б вам двом скрутно довелося. Але чого цей чоловік був прив’язаний до коня і куди вони його везли?
Гай Джілберт мовчав, не зважуючись навіть вимовити те, що думав.
Вони віднесли Джо Слейтера на полотнищі до табору і привезли туди обидва трупи.
Надійшов Гол Слейтер. Він відгорнув синові чуба з очей. Рука його ледь тремтіла, хоч йому ще надворі сказали, що хлопцеві не загрожує небезпека.