— Док уже їде, — мовив він, — і знову тебе поставить на ноги, синку.
Мати, що теж сиділа вже коло Джо, сумно мовила:
— Він не в такій небезпеці, як ти, Голе, та, видно, з цим уже треба змиритися.
Потім надійшла матуся Фінні з дочками, весь табір прокинувся й захвилювався.
Гол Слейтер із Муром та Джілбертом пішли подивитися на вбитих і стріли надворі Дока, що саме злазнв зі свого коника, тримаючи в руці валізку з інструментами.
— З’ясував щось, Голе? — спитав лікар. — Ваші патрульні вже стільки мені всього наговорили, і кожен своє.
— Спершу залатай Джо, — мовив Гол. — А тоді приходь до нас, побалакаємо.
Док зайшов до намету, коротко привітався і розрізав на пораненому бинти.
— Коли виїздитимемо з цієї долини, ти вже сидітимеш на коні, Джо, — сказав він, оглянувши рану, але цього разу помилився.
Док звелів усім вжити з намету, лишивши тільки Тома й матусю Фінні.
Гол Слейтер глянув на мертвого Кудланя й кивнув головою: мовляв, такого кінця він і сподівався. І подумав про найближчого Кудланевого товариша, а ще про того, що стояв поруч із ним. Гаєве обличчя було спокійне й незворушне.
Вони піднесли світло до другого забитого. Мур саме хотів щось сказати, коли Слейтер вигукнув:
— Боже, які негідники! Це ж Вертем!
Він намацав стільчика й важко опустився на нього. Чоло йому зросив рясний піт. Він був такий вражений, що довго не міг вимовити й слова. Тоді глянув на Лі Байта й промурмотів:
— Його не ви застрелили, цей чоловік уже був мертвий на коні — на те й мотузки.
Слейтерові шуміло в голові. Але водночас він бачив тепер усе ясно, як на картині. Обличчя його було на диво спокійне, тільки очі палахкотіли. Він глянув на годинника.
— За дві години розвидниться… Отже, сьогодні вже пізно. — Він підвів очі на Лі Вайта. — Лі, тепер зробіть усе так, як я вам скажу. До світанку відтягніть кудись обох забитих коней. Байдуже куди, аби відтягли. І накрийте їх, щоб ніхто не побачив. Сліди всі загладьте, на піску це не важко зробити. Заберіть із насідельних торбин папери, якщо знайдете. У Вертема є діти на Сході, він для них шукав золото.
Голос його дивно захрип. Не підводячи очей, він кивнув головою на мертвого.
— Цей чоловік не належав до банди, його забито, як і багатьох перед ним. Такого ще не було в таборі шукачів, але тепер уже годі терпіти! Завтра вночі матимемо всі докази, я певен. Треба, щоб сьогоднішній день минув тихо й спокійно, чуєте? Нічого не сталося! Це їх знервує й виведе з ладу, отоді ми й ударимо. Ну йди, Лі, зроби, що я звелів, тоді я зберу всіх корктаунців і скажу їм, як треба сьогодні поводитись. А ми почекаємо на Дока.
Вони більше нічого його не питали, вирішили, що краще не заважати йому думати. Лі поїхав із своїми людьми виконувати завдання.
Прийшов Док із Томом. Він хотів, мабуть, сказати Голові,як почувається його син, але той нетерпляче махнув рукою.
— Глянь спершу ось на нього, Доку, — він показав на Вертема. — Мені треба знати, коли він помер. Можеш визначити?
Гай Джілберт поставив дві лампи коло мертвого, і Док підступив ближче. В наметі було дуже тихо, тільки знадвору долинало дзюрчання потоку, ніби чиєсь далеке мурмотіння.
За крок від мертвого Док раптом відсахнувся й став. Обличчя в трупа було синьо-зелене. Док опустився навколішки, підняв мертвому повіки, довго дивився на них, тоді обмацав три сліди від куль і помалу підвівся, наче обважнівши всім тілом. Тоді обернувся до Слейтера, і вони побачили, що обличчя в нього сіре, як брезент на їхніх наметах.
— Голе, — сказав він тихо, і голос його гнівно затремтів. — Цей чоловік десь уже дванадцять годин, як помер. Але його не застрелено, а отруєно, Голе! І доза була така, що й коня б звалила.
Гол Слейтер схопився, всі зашамотались. А коли трохи заспокоїлися, Слейтер розповів, яка пригода сталася з покійним Вертемом. Потім Томові звеліли ще раз докладно оповісти про сутичку. Тоді Гол знову взяв слово, виклав їм свої підозри і розповів про свій план. Всі з ним погодились без зайвої балаканини.
— Якщо наші здогади потвердяться, — сказав наостанці Гол, — ми повинні перші завдати їм удару. Нещадного удару!
Всі були сповнені рішучості покласти край злочинам.
Вернувся Лі Вайт зі своїми людьми: вони зробили що треба. Надворі сіріло, і на осінньому небі гасли останні зірки, коли корктаунці зібралися перед Муровим наметом. їхні обличчя примарно біліли в ранковому сутінку. Люди були пригнічені і тільки зрідка перешіптувалися. Багатьом усе здавалося якимось кошмаром.
— Хай ніхто сьогодні не виходить із табору без зброї, — почав Гол Слейтер, — і щоб кожен негайно прибув у табір, коли виникне потреба. Коней тримайте осідланих і десь у такому місці, щоб вони нікому не впадали в око. Ніхто нічого не знає про події цієї ночі. Здвигайте плечима, як вас питатиме хтось не з наших людей. Але працюйте, як завжди… Через добу, так само вдосвіта, ми зберемося тут знову.
Перед від’їздом Док іще раз вирішив поглянути на Джо. Гол Слейтер, Гай Джілберт і Семюел Мур пішли з ним. Хлопець почувався добре. Вони попросили його розповісти все, що він запам’ятав з нічної події. Одного разу він затнувся і обвів їх очима. Та потім твердо сказав:
— Якийсь бандит саме перед тим, як вони почали стріляти, крикнув: “Сто чортів його мамі!”
Гай Джілберт пополотнів, і Джо замовк. Одначе техасець рішуче промовив:
— Ти б упізнав той голос, Джо?
Видно було, як важко йому на серці.
Джо кивнув головою, і в очах його раптом блиснула сльоза. Коли вони вже збиралися йти, хлопець спитав:
— А хіба Лі Вайт не розказував вам цього?
— Ні, — відповів Гол Слейтер, і вони подалися до Лі Байта.
— Так… — задумливо мовив Вайт. — Один щось крикнув, тільки я був такий схвильований, а потім почалася стрілянина…
Того ранку все йшло як звичайно. Правда, люди шепотілися й розпитували, що сталося, але нічого не могли допитатися. Дехто з шукачів присягався, що чув принаймні три десятки пострілів. Та шериф Слейтер спокійнісінько ходив собі, наче нічого не сталося, і його двоє помічників, як завжди, патрулювали долину.
Боєр з Ронні, а також Берт Джілберт ніде не показувалися. Тільки Біл Лік з’явився в Доротеї з двома шукачами. Він цієї ночі навіть ночував у їхньому наметі. Біл був неголений, у брудній сорочці і відразу почав пити.
Ронні звелів Арчі покликати Метьюза. Той просидів у нього більше як годину і вийшов саме тоді, коли корктаунці забирали від Доротеї шерифа Бренкера. Метьюз підступив до них. Ноші обережно тримали четверо чоловік, серед них Ед Фінні й негр Том. Метьюз не бачив, що за дверима стоїть також Гол Слейтер.
— Це що таке? — обурено накинувся на них Метьюз. — Негр носить револьвера?
Нараз перед ним з’явився Гол Слейтер, і Метьюз на крок відступив. Слейтерові аж руки засвербіли. А може, оце зараз і почати? Яка добра нагода! На мить Гол забув про весь свій план і сказав, щоб ще дужче під’юдити Метьюза:
— Негр має таке саме серце, як ми, і куди ліпше, ніш твоя чорна душа. Ми знаємо, чого вартий Том, отже й дали йому зброю.
Метьюз скипів, але, мабуть, здогадався, куди гне Слейтер. Він спробував збунтувати людей, що стояли навколо:
— Це ж образа для нас, кожного білого! Це проти закону!
Гол Слейтер глузливо дивився йому в обличчя.
— Я тут закон! І Томів револьвер — іще один до мого рахунку.
— Побачимо, яка вам із того револьвера буде користь! — просичав Метьюз і, поминувши Слейтера, зайшов до салону.
Він пошукав очима Біла Ліка й підсів до нього. Одначе йому заважали тих двоє шукачів, що пили з Білом. Біл начебто зрадів:
— Го-го! Невже це ти, шахраю? Давай вип’ємо! А чого решта не прийшли? Теж випили б. Я чекаю на них, Метьюзе.
— Це ми чекаємо на тебе, Біле, — значуще сказав Метьюз.
Та Біл Лік був упертий, як кожен п’яний, і зажадав, щоб прийшла вся ватага. Вони випили з Метьюзом. Коли сусіди відійшли кудись, Метьюз накинувся на нього: