В Ізиній спальні Влад ніколи раніше не бував. Стіни були обклеєні афішами якихось концертів, а сама Іза, страшенно бліда й, здавалось, якась здрібніла на вигляд, сиділа серед подушок на широкому ліжкові.
— Владе!
Її губи самі собою роз’їхалися, посмішка вийшла радісна і водночас жалюгідна.
— Ти… привіт! Заходь!
Він остовпів, не знаючи, куди запхати руки, ноги, куди заховати розтоптані схожі на лижі капці на його маленьких ногах, і гарячково намагався зметикувати, які ж обставини загнали його до цієї достобіса фальшивої сцени: чиїсь тато, мама, хвора дівчинка, щаслива чомусь дівчинка…
На блідому Ізиному обличчі хвилею, вибухом проступав рум’янець.
Наступного дня вона видужала. Лікарі списали дивне нездужання на примхи організму у процесі активного росту.
Влад зумів-таки великодушно не докоряти Ізі тим випадком у сквері, і їхні зустрічі поновилися, але це були вже інші зустрічі. Вони більше не грали ні в шахи, ні в карти. Зате вони цілувалися.
Іза не відразу зрозуміла принадність цього заняття. Вона була домашньою дівчинкою, відмінницею, і її пізнання в мистецтві поцілунків були в основному теоретичними; втім, як людина наполеглива, Іза звикла домагатися результату через «не хочу», вона шурувала губами і язиком, ніби дорожній робітник шурує молотком і лопатою, і зрештою навчилась-таки віднаходити в поцілунках певну приємність…
Що ж до Влада, то він просто божеволів. Ці поцілунки снилися йому ночами, і він крутився, збираючи простирадла у вузенький джгут; перед очима його суцільною кінострічкою вертілися кольорові сни. Він був, напевно, щасливий — тиждень, може, два…
Влад навіть хотів показати їй свій зошит у жовтій обкладинці. Не той, де було про «прибульців і роботів» — дитячі штучки він давно занедбав… Ні, інший, там йшлося про хлопця з одинадцятьма пальцями на руках, так виходило, що в нього постійно щось у житті виявлялось зайвим. І час від часу до нього приходила людина в чорних окулярах і пропонувала вибирати: що зайве? Яка річ? Який друг?
Владові самому було страшно писати про таке. Мамі він не зважувався показувати — соромився, а ось Ізі мало не показав. Навіть приніс якось жовтого зошита до Ізи додому — але останньої миті не наважився, злякався…
І слава Богу, що стримався. Не оминув би кпинів, бо Ізине кохання потроху стало проростати колишнім роздратуванням.
Вона, як і раніше, соромилася Влада і ніколи не приходила до нього сама, першою. Час од часу Влад ловив на собі запитальний погляд: ну, що я в ньому знайшла? Ну, що я, розумна, вродлива, доросла, знайшла в цьому карапузові, безбарвному, ніякому?! Подумаєш, уміє цілуватися…
У такі хвилини Влад намагався козирнути дотепністю, на жаль, Іза незабаром перестала сміятися з його жартів. Навпаки — вони все більше дратували її.
— Ходімо на танці, — запропонував якось Влад.
Іза закопилила губи:
— Мені там нецікаво.
— Тоді йдемо на вулицю.
Іза тужливо зиркнула у вікно. Дня прибуло, темніло тепер пізно, і на кожній лаві було по дві-три пліткарки.
— Знаєш що, — сказав Влад проникливо, — якщо ти мене соромишся, то знайди собі когось іншого. Старшого й соліднішого.
Після цих слів він пішов собі, а Іза не кинулася його затримувати. Цієї миті Іза й сама була переконана, що між нею та Владом усе скінчено, він їй набрид, вона виросла з нього, як виростають із дитячих сандаликів…
Через два дні вона подзвонила йому, а згодом і прийшла — покірно, наче собачка.
…Усе змінилося.
Тепер Іза ходила до нього. І він вирішував, де й коли гуляти, він вибирав найлюдніші місця, демонстративно брав Ізу за руку (у цьому дотику вже не було нічого хвилюючого) і простував, ніби маршал по плацу. Він цілував її мало не у всіх на очах, тож кпини незабаром припинилися, тим паче, що Іза відмовилася від підборів, а Влад ублагав знайомого шевця наростити підошву на черевиках. Тож щодо зросту вони майже зрівнялися — однак вищість (або навіть рівність) Влада залишалося для Ізи приниженням. Вони зустрічалися два-три дні, потім Іза, полаявшись, ішла, але обоє чудово знали, що вже скоро вона знову опиниться під Владовими вікнами.
«Невже в тебе нема сили волі?» — обурювалися подружки.
Ізині однокласники не раз і не двічі намагалися влаштувати «розбиралово», однак Владові щоразу вдавалося довести, що «їхня дівчинка» діє винятково з власної ініціативи. «Та заберіть ви її, — пропонував Влад, зітхаючи. — Я не тримаю… Сама ж не знає, чого хоче!»
За Ізою, яка раніше вважалася «зубрилкою» і «синьою панчохою», тепер тягся шлейф божевільної закоханої. «Фатальна пристрасть» дуже швидко позначилася на оцінках, і до Влада на серйозну розмову приходила Ізина мати, однак отримала у відповідь те саме байдуже: «Я її не тримаю».