Навпроти зупинилася машина. Відтіля вистрибнула жінка з дуже довгими, запакованими у чорні колготки ногами:
— Ви не підкажете, як звідси проїхати на Бессарабську площу?
Він пояснив. Жінка подякувала, вскочила назад до авто, і той, хто сидів за кермом, дав газу.
Гілки бузку погойдувалися. По асфальті плазували короткі ажурні тіні.
«Програв, — розгублено думав він. — Чому?
Може, програв саме тоді, коли повірив, що у світі справді є місце істинам? Що є у Всесвіті хоч щось незмінне, не підвладне обставинам?»
Він устав. Обтрусив штани. Рушив праворуч, через дорогу і далі, вулицею Ярославів Вал.
— Купіть апельсини, — запропонувала дівчина за яткою біля входу до овочевого магазину «Золота осінь».
Він купив кілограм. Шість помаранчевих кульок у червоній пластмасовій сітці.
— Ви не підкажете, котра година? — чемно запитав хлопчик років дванадцяти у круглих окулярах.
— О пів на четверту, — сказав він, зиркнувши на циферблат на своєму зап’ястку.
Хлопчик зам’явся:
— А… скажіть, будь ласка… ви троль?
— Тільки наполовину, — зізнався він з жалем.
— Я можу чимось вам допомогти?
Він кинув на співрозмовника чіпкий погляд. Хлопчик як хлопчик, у шкільних штанях і короткій курточці, з полотняною сумкою на плечі.
— Надто пізно, — відповів, простягаючи хлопчикові апельсин. — Чим тут уже допоможеш? Один чоловік цілісіньке життя мріяв мати кохану жінку і друга… Але відмовляв собі в цьому праві. І ось тепер виявилося, що він просто старий ідіот. Що він міг побудувати замок, населити його дружинами, друзями, та ким завгодно… і жити собі розкошуючи. Розумна людина на його місці так і вчинила б.
— Розумні люди завжди перемагають? — запитав хлопчик, акуратно очищуючи пахучу жовтогарячу скоринку.
— Завжди, — сказав троль.
— Він потрапив у біду?
— Так. Звичайно.
— Він же може погукати на допомогу друга? Чи кохану жінку?
— Відкіля? Ти ж бо пам’ятаєш — у нього їх немає…
Влад розплющив очі. Він спав.
Йому наснилася Ганна. Начебто вона стоїть по той бік залізничного полотна, а мимо мчать один за одним потяги, а може, це той самий нескінченний потяг… І він бачить Ганну в просвітах між вагонами. Короткими спалахами світла.
А може, там стояла зовсім не Ганна? Він бачив її так рідко, що цілком міг помилитися.
Він устав. Підійшов до місця, де раніше було вікно, притулився чолом до тугого, жовтавого поролону, що мав ледь відчутний запах.
Ні, це не поролон. Це матеріал іншого покоління — його можна рвати нігтями, гризти зубами, а він не піддасться. Це цілком сучасний матеріал. Витривалий. Живучий. У дусі часу.
Він не бачив Анжелу четвертий день. Його усе сильніше душили пута, тільки тепер до горла підступала не туга, як зазвичай, а чорна злість.
Він обійшов кімнату вздовж стіни, це не забрало багато часу. Коло. І ще одне. Як звір у клітці. Хворий, знеможений звір.
Який сьогодні день? Ранок? Вечір? Котра година? Не важливо…
Він зупинився перед замкненими дверима, у круглому «ілюмінаторі» відбивалося його власне обличчя. Дзеркало. Він побачив літнього, сивуватого, виснаженого — але дуже зосередженого, з ясним поглядом чоловіка.
— Нічого, — сказав сам собі. Точніше, не сказав навіть — ворухнув губами.
І, начебто у відповідь на коротке слово, звідкись з-за скла до нього долинув відгомін теплої хвилі. Тільки відгомін. Але вже близько, простягнути руку, і…
— Ти тут, — сказав Влад повільно.
Важкі двері не здригнулися.
— Ти тут, — повторив Влад пошепки. — Ти там, за склом. По той бік дзеркала. Ти чуєш мене. Не можеш убити мене, бідненька. Не можеш позбутися… А я ж усе одно виберуся. Я…
Вона насправді буде володаркою світу. У неї будуть підводні палаци, а можливо, вона наказуватиме навіть сонцю, коли сходити і заходити. Вона карбуватиме монети зі своїм зображенням. Вона на півдорозі до перемоги, вона дійсно зможе…
— …Але мене тобі купити не вдасться, — мовив ледве чутно. — І не вийде налякати. І вмовити теж. Ти чудово це розумієш.
У потилиці наростав біль. Кам’яніли м’язи шиї.
— Ти носиш бомбу в кишеньці, — продовжував він одними губами. — Ти даремно зв’язалася зі мною. Я… Я зумів відмовитися від Ганни! І ти думаєш, що я не зможу перешкодити тобі?!
Він розсміявся.
— Ти перша простягнеш мені руку… Але я так зневажаю тебе, що навіть під страхом смерті ніколи тебе не доторкнуся. Ти мені огидна. Ти, у якої був шанс стати людиною… А ну, відчини-но двері!