— У таборі отруїлися… — монотонно говорила мама. — Масово… Куховарка під слідством… Знаєш, грішили чи то на щурину отруту в казані, чи то на пестициди… Там же поле довкруж… Саме напередодні літак пролітав, обпилював… Комісія працює… У господарстві клянуться, що нічим таким не бризкали, все нешкідливо… Директриса з інфарктом злягла… Таке лихо! Подумати лишень… Патякали про військові маневри, опромінення, чого тільки не придумали… Якийсь розумник наркотики приплів… Еге ж бо, цілісінький табір малолітніх наркоманів, ну, звісно…
Мамині слова, холодні та швидкі, падали на Владове тім’я, нібито краплі з крижаної бурульки.
— …Легко відбулися. А твій загін, Владку, постраждав чи не найбільше. Десять чоловік у лікарні! І Дімка… не лякайся лишень… Дімка в реанімації… Я вже подумала, грішним ділом, — краще синові в бігах бути… ніж у реанімації… Ти пробач мені…
— Ну, звісно, — прошепотів Влад неслухняними, начебто пластиліновими, вустами.
«Навіщо ти це зробив?» — «Я хотів випробувати власні сили на виживання, відчути себе справжнім… А якщо чесно, я хотів подивитися, як вони будуть без мене. Як вони всі — без мене…»
Вони махали йому руками з віконець лікарні, а потім спустилися вниз у синіх і сірих халатах, і халати ці чомусь викликали у Влада відразу і жалість. А вже за кілька днів, відпущені «на волю», вони храбрилися і скалилися, ховаючи за вульгарними жартами колишній страх.
…Почалося з Дімки і Ждана, Владових сусідів по палаті, за кілька годин переметнулося на весь загін, зачепило і сусідів, але значно менше. Злягли кілька вчителів, котрі підробляли в таборі вихователями. Хвороба минала в усіх по-різному, але спільні риси таки були: депресія і слабкість, нудота і блювота, сильний головний біль, в особливо важких випадках — ось як у Дімки — з галюцинаціями.
— Психотропну зброю на нас вивчали, — авторитетно заявляв Антон, той, котрий Супчик.
— Секретні іспити на полігоні, — підтримував його Гліб. — А може, пацюка в казані зварили.
— У дівчат усе волосся повилізало, — зітхав Ждан. (Влад мав щасливу нагоду переконатися у неправдивості цього факту. Волосся у дівчат, звісно, постраждало, але до лисин було далеко, і Жданові слова виявилися «полемічним перебільшенням»).
Приємним сюрпризом для всіх стало цілковите і доволі швидке видужання «отруєних». Тільки Дімка Шило, до якого не пускали нікого, зокрема і Влада, досі перебував у реанімації.
Проведене комісією розслідування подій у таборі не дало жодних результатів. Що сталося і хто винен — не знали, та й поволі втрачали надію коли-небудь довідатися.
Влад чергував під вікнами реанімації, але Дімка не вставав і не міг підійти до вікна. Влад діймав лікарів, умовляючи, благаючи, доводячи. Він намагався підкупити медсестер, плів щось лікарям про недосліджену силу людських взаємин, клявся, що від однієї тільки зустрічі з ним Дімкові полегшає… Він говорив чистісіньку правду, але йому не вірили.
«Яка дружба!» — шепотілися навколо. Усі вже й забули про Владову втечу з табору, усім було не до того, особливо директрисі, котра, схоже, так ніколи і не запитає у Влада сакраментальне: «Навіщо ти це зробив?».
З-під реанімації Влад повертався додому і відразу ж вкладався спати. Йому снилося, наче він — грибниця. Не людина, а грудка тоненьких рухливих корінців, і корінці ці, наче жива павутина, пронизали простір довкіл. І кожне створіннячко, що опинялося надто близько, ця павутина сповиває сама, без допомоги павука; корінці проростають крізь плоть, що анічогісінько не підозрює. Навколо Влада ходять, посміхаючись, шкільні приятелі з пророслими головами, вчителі, з ший яких випирають скублані в тілі корені… Плаче Іза, наскрізь пронизана білими відростками… Лежить у реанімації Дімка Шило, прирослий до ліжка, припнутий до матраца білими волоконцями. А мама — мама!..
— Певно, я тією самою неміччю перехворіла, — казала мама задумливо. — Тільки в мене, видно, організм міцніший, а бідному Дімкові зле… Довідайся, Владе — може, треба скинутися всім класом на ліки?
Сидячи за шахівницею, Влад кивав, механічно рухаючи фігури. У таборі вони часто грали з Дімкою, — і їхня остання партія залишилася незакінченою…
Влад усе намагався зметикувати, звідки б йому дізнатися про нинішню Ізину долю. Йому просто необхідно було знати про її теперішнє життя. Але як?..
Нарешті він зважився. Мама дуже здивувалася такому його проханню, але, зрештою, зібралася і пішла. Влад розумів, чого вартий їй цей візит, і щиро побажав мамі удачі.