Влад знову перевів погляд на порожній портфель. Набрався Духу:
— Я повинен дещо тобі сказати…
Дімка зітхнув.
Влад метався кімнатою, переступаючи через підручники, папери і папки, спотикаючись, натрапляючи на канцелярське приладдя вразливими, в самих лише носках, п’ятами. Влад жестикулював, збивався, задумувався, через слово встромляв — я не брешу, ти тільки повір, це правда, ти зрозумій, це правда…
Дімка слухав, сидячи на краю дивана.
— Їдь, — казав Влад. — Я б і сам кудись виїхав… Але мама! Вона ж без мене не може. А як я їй поясню?! Вона ж не повірить! Їдь, Дімко, я твоїм батькам… Пробач, дурня це була, вони все одно не зрозуміли… Не повірили… Ти повір, це правда… Ти пригадай, як усе було… Нам не можна! Нам разом — не можна! Ми ж не будемо цілісіньке життя в одному класі вчитися?!
Він плутався — слова, давно продумані й не раз відрепетирувані, промовлені вголос, виявилися абсолютною маячнею. Дімка слухав — сумний, незнайомий юнак, і в очах його не було довіри. Подив — був. І ще щось, підозріло схоже на бридливість. А може, Владу здалося?
Він обірвав себе на півслові:
— Усе. Не віриш — діло твоє. Ти тільки згадай усе, що було… Я пішов.
Його відступ скидався на втечу. Шнурки, наприклад, довелося зав’язувати вже на вулиці — аби не згаяти зайвих тридцять секунд у напівтемній вітальні ворожого, здивованого будинку.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Мама
Через півроку він згадував цей свій демарш із поблажливою посмішкою. Усі події цього неприємного літа здавалися далекими, якимись неправдоподібними. Сни про грибницю не повторювалися давним-давно.
Усе залагодилося саме собою. Усе влаштувалося якнайкраще. Його любили всі, й однокласники, й учителі, він, як і раніше, товаришував із Дімкою, а Ждан крутився навколо, підлабузнюючись і не упускаючи нагоди назвати Влада другом.
Мама заспокоїлася і навіть, напевно, почувалася щасливою. Самопочуття мала добре, отримала підвищення по службі, ранками займалася гімнастикою і щовечора грала з Владом у шахи.
Розслідування подій в таборі зайшло в глухий кут. Нікого так і не покарали — якщо не зважати на зганьблені репутації і втрачене здоров’я. Географічка, яка була в таборі директрисою, без почестей пішла на пенсію, а на її місце прислали новеньку, молоду, вродливу і неймовірно стервозну особу.
Нова географічка почала з наведення власних порядків. Якісь топографічні диктанти, контрольні та тести посипалися один за одним. За два тижні Влад отримав дві трійки і двійку, а з ними — й удар по самолюбству.
У географічки був задертий носик, короткі чорні кучері, гладенькі рум’яні щоки і дуже яскравий, красиво окреслений рот. Наступні два тижні Влад буквально не давав їй проходу.
Він потрапляв їй на очі в коридорі, — наче знічев’я, і заводив усілякі розмови на уроках. Влад роздобув якісь географічні журнали і тягав їх до школи, щоб поцікавитися її думкою з якихось цілком дріб’язкових, але екзотичних і хитромудрих питань. Географічка спершу милостиво вислуховувала, потім почала дратуватися, потім стала відмахуватися від хлопця, як від мухи, навмисно не помічаючи на уроках його піднятої руки. Він і далі дошкуляв їй, анітрохи не бентежачись. Йому було все одно, якої думки про нього буде вчителька. Важливий результат.
Нарешті, примелькавшись географічці, остогиднувши їй мало не до печінок, — Влад перестав ходити на її уроки.
Він вивчив її розклад і чудово знав шкільні коридори. Доводилося бути напоготові, бо за тиждень пишноволоса дамочка вже щосили ігнорувала звичні маршрути: її помічали то на першому поверсі в малюків, то в спортзалі, то в столярній майстерні. Здавалося, вона просто гуляє школою, і нікому й на думку не могло спасти, що географічка блукає, наче той неупокоєний дух, у пошуках одного прогульника, у пошуках надокучливого Влада Палія. Можливо, вона й сама не усвідомлювала цього — однак страшенно лютилася:
— Де Палій?! Я знаю — він був сьогодні на двох перших уроках! Ось, його присутність відзначено в журналі! Перекажіть цьому прогульникові, що він отримає підсумкову одиницю і його не переведуть до наступного класу!
Географічка ж бо й раніше не була взірцем доброти та людинолюбства, а тепер і поготів перетворилася на справжню фурію. Двійки сипалися, як із рогу достатку, в завучки волосся сторчма встало, коли вона розгорнула багатостраждальний журнал…
— Вона тебе уб’є, — серйозно застерігав Ждан. — Вона ненормальна якась. Нащо ти її дражниш?
Дімка мовчав. Дивився запитливо.
Від тієї сумбурної осінньої розмови вони ніколи більше не поверталися до слизької теми. Владу зручніше було вважати, що Дімка не повірив йому.