— Заходь! Та заходь же! Ти що, з уроків утік?
Дімка зніяковіло посміхнувся.
Влад не намагався навіть приховати, наскільки він радий. А тішився він страшенно. Він добряче скучив за Дімкою. І треба було стільки всього розповісти…
Дімка потис простягнену Владову руку. Подав кульок із двома поморщеними яблуками. Відступив, хитаючи головою:
— Нє-а… Я з фізики здимів. Мені треба назад, щоб на ботаніку встигнути. Я — так, на хвилинку… Яблука приніс. Топчи, поправляйся.
— Та я й так уже, — Влад торкнувся до кінчика носа й чомусь раптом зніяковів.
— Уже можна до тебе приходити? — діловито поцікавився Дімка.
— Ага…
— Ну, то чекай!
І Дімка помчав, відмовившись від чаю, а у Влада ще довго був піднесений настрій: ось що люди роблять заради дружби! З фізики втікають!
Він помив яблука й задумливо з’їв одне за одним. Написав три сторінки в зошиті — як хлопчики ні сіло ні впало стали бранцями чоловіка (насправді робота!) у шкіряному плащі і з червоними очима. Потім фантазія забуксувала, і щоб зосередитися, Влад виліз на диван, уперся ліктями в підвіконня й узявся розглядати вулицю. Невелика крамничка навпроти торгувала овочами, проїхав напівпорожній автобус, промчав листоноша на моторолері…
До крамниці підійшли, ніби між іншим, двійко дівчат із його класу. Ну, ці точно були затятими прогульницями; їм нічого не вартувало втекти з уроків, знайти затишну місцинку й покурити, наприклад, або просто попліткувати…
Але чому це затишне місце виявилося саме навпроти вікон їхньої з мамою квартири? Чому цій парочці посеред білого дня раптом забаглося цибулі й буряку, а не жуйки й морозива, як зазвичай?
Дівчиська ввійшли досередини. Крізь матове скло Влад бачив, як вони стоять біля прилавка, як купують щось (морквину?), рушають до виходу…
Обидві стояли біля дверей овочевої крамниці, витріщившись прямо на Влада. Побачили його у вікні, запосміхалися, замахали руками. Сусід, котрий проходив неподалік, здивовано від них сахнувся.
Влад скорчив гримасу й засмикнув фіранку.
А за кілька секунд задзвенів дзвінок. Влад визирнув — обидві красуні стояли під його дверима; пригадалася розповідь когось із хлопчаків про те, як непрошених візитерів поливали водою із замкової щілини, використовуючи для цього гумову клізму…
Де зберігається клізма, він не знав. Та й узагалі, забагато честі, він же не малюк. Самі підуть, треба тільки не зважати.
Дзвінок різав вуха. Витерпівши хвилини зо три, Влад спустився. Дивно, що однокласниць не налякав вираз його обличчя. Навпаки, вони чомусь повеселіли:
— Моркви хочеш?
— Ні.
— А від ангіни дуже допомагає морквина…
— А від нахабності що допомагає?
— А ми взагалі-то не до тебе йшли, — сказали обидві в один голос. Перезирнулися. І знову разом: — Ми просто в магазин…
— Ну, то привіт, — Влад гупнув дверима, постояв трохи в передпокої, чекаючи на нового дзвінка, але дівки вшилися. Станули, як дим.
О пів на другу, коли уроки закінчилися, відвідувачі повалили один за одним. І вчорашня історія з дзвінками повторилася — але якщо слухавку можна покласти будь-якої миті, то дверний дзвінок так просто не вимкнеш.
Після п’ятого за ліком візиту (Гнат Синиця, який сидів позаду Влада й завжди передирав контрольні) Влад викрутив пробку в електричному лічильнику. Перестав гарчати холодильник, згасла настільна лампа. Влад щільно засмикнув штори, всівся на дивані й узявся спостерігати через дірки в тканині (раніше їх було три, але четверту довелося продерти заради ліпшого огляду).
В овочевій крамниці торгувалися відразу три його однокласниці й один однокласник. Ще двоє дівчат вдавали, ніби чекають автобуса на зупинці. Влад бачив, яким неприємним сюрпризом для кожного з «детективів» була зустріч із конкурентами. Як вони спочатку відверталися, й ховалися, і вдавали, що потрапили сюди випадково…
Сутеніло. Під вікном зібралося чоловік п’ятнадцять; тут були й Супчик, і Клоун, і Гліб Погасій, і Зозулині дармоїди, і Лінка Рибалко, і Ждан, і Марфа Чисторій, і Дана… Половина класу, й усі стояли і дивилися на його вікна. Якоїсь миті Влад із жахом подумав: а як мама?! Повернеться вона з роботи, а тут темний будинок, натовп унизу… На Бога, що вона подумає?!
Спалахнули ліхтарі. Влад не чув, про що перемовляються його однокласники — але бачив, що вони похмурі й злі. Супчик із Клоуном чомусь побилися, Лінка заїхала Глібові по карку, а той побоявся дати здачі. «Що їм треба від мене, — думав Влад, мало не плачучи. — Чого вони хочуть, що я їм зробив…»
Іще б трішки, і на голови візитерів полетів би вагон із алое — коли на сцені з’явилася нова дійова особа. Вчитель фізики і математики, той-таки, чий урок прогуляв сьогодні Дімка Шило.
Математик ішов вулицею й поглядав на номери будинків, звіряючись із записником. Влад назавжди запам’ятав, яке обличчя було в нього при цьому — дуже зосереджене, як у хірурга перед операцією; цей вираз не надто йому личив. (Математик схожий був на плюшевого гнома — такий само м’який, круглоносий і круглощокий. Тим учням, хто дозволяв цій карамельній зовнішності ввести себе в оману, нелегко було потім видертися хоча б на четвірки, бо математик був причіпливий і злопам’ятний, і учнів своїх любив, як вогонь стружку).
Коли математик уздрів юрбу своїх вихованців перед дверима потрібного йому будинку — обличчя його втратило заклопотаний вигляд і на секунду скривилося від злості. Але до його честі, він дуже швидко опанував себе. Влад, спостерігаючи за ним крізь подвійні шиби й дірку в фіранці, припустив, що вчитель хвалить Зозулину зграю за виявлену до товариша увагу. Дуже добре, що так багато хлопців прийшло провідати хворого. І вкрай дивно, що хворий не відчиняє дверей, узагалі не виявляє ознак життя…
Математик впевнено рушив до порога й рішуче натис мертву кнопку дзвінка.
Звісно, ніде ані теленькнуло. Навпаки — тиша в темному будинку загусла ще сильніше, ніби навмисно.
Влад спустив ноги з дивана.
Він не був надто сильним у математиці. Дотепер тільки їхня з учителем взаємоповага допомагала не сповзати йому до ганебної трійки.
…Коли двері нарешті відчинилися, вчитель навіть відсахнувся. Маленькі очі його широко розплющилися; наступної секунди він ступив уперед, поспішно — наче побоюючись, що Влад візьме, та й грюкне дверима прямо перед його носом.
А за круглою спиною вчителя юрмилися однокласники. Саме юрмилися, як в автобусі, хоча вулиці на всіх вистачало. Кілька разів математика відчутно штовхнули в спину — але він начебто не помітив.
— А в нас світла нема, — сказав Влад у відповідь на всі ці жадібні, запитальні, дивнуваті погляди. — Світла. Немає.
Математик розсміявся з явним полегшенням. Ніби в нього гора з плечей звалилася:
— А… Однокласники прийшли провідати… А у вас, виявляється, світла немає!
— Мама на роботі, — додав Влад.
Математик зніяковів.
Напевно, тільки тепер він оцінив ситуацію збоку: вечір, хворий хлопчик сам-один удома, світла нема, і юрба однокашників на чолі з учителем просто пхаються у двері…
— Ми, либонь, невчасно, — промимрив математик. На зміну полегшенню на його обличчі прийшла напускна стурбованість. — Але по телефону весь час зайнято… Як ти почуваєшся?
Влад стояв у дверях у трикотажному спортивному костюмі. Весняний вітер пробирав до кісток.
— Ще погано, — відповів Влад.
Він бачив, як найнахабніші його однокласники, які пробилися наперед і заледве не збили вчителя з ніг, тепер потроху відходять убік, а їхнє місце займають нові. Він бачив, як недовірливо придивляється Лінка Рибалко — начебто визначаючи, чи справжнє ластовиння на його носі й чи не підмальовані брови. Він помітив, як часто кліпає віями Марфа Чисторій — ніби від сильного вітру.
— Ну, йди відпочивай, — милостиво дозволив математик. — Так би, звісно… але якщо немає світла… а мама на роботі… Може, допомогти тобі полагодити світло?
— Перегоріла пробка, — сказав Влад.
— Це просто, — учитель пожвавішав. — Хлопці, де тут поблизу магазин? Ще не зачинено — треба купити електричну пробку!
— Спасибі, мама принесе, — швидко кинув Влад.
Навколо вчителя стояли тепер тільки Ждан, Гліб та кілька дівчаток. Основна маса відвідувачів перемістилися до автобусної зупинки, Супчик і Клоун, не ховаючись, закурили…
— Ну, видужуй, — мовив на прощання математик.
А Ждан несподівано простяг руку — і торкнувся до вилинялого Владового рукава.