— Ви ж знаєте, що обручку вбитого зняли з його пальця?
— Начебто так.
— Що хочете сказати цим «начебто»? Це ж безсумнівний факт.
Беркер уперше виглядав розгубленим і збентеженим.
— Коли я сказав «начебто», то, власне, хотів підкреслити його непевність. Адже не виключено, що Дуґлас сам зняв перстень.
— Проте зникнення каблучки вказує на те, що між шлюбом Дуґласа та злочином є певний зв’язок.
Беркер стенув плечима.
— Не бачу жодного зв’язку, — заперечив він. — Але якщо ви натякаєте, що це кидає тінь на репутацію місіс Дуґлас, то... — очі чоловіка гнівно блиснули, але він зусиллям волі стримав себе, — то ви на хибному шляху.
— Більше запитань не маю, — холодно сказав Мак-Дональд.
— А в мене є, — зауважив Шерлок Голмс. — Коли ви увійшли в кімнату, там горіла лише свічка на столі, правильно?
— Так.
— І при її світлі ви побачили все, що сталося в кімнаті?
— Загалом усе.
— І відразу ж подзвонили?
— Атож.
— Й Емс прибув дуже скоро?
— Через хвилину або десь так.
— І коли він прибіг, то побачив, що свічка задмухнута, а горішнє світло запалене. Це дуже дивно.
Беркер знову неабияк збентежився.
— Не бачу в цьому нічого дивного, містере Голмс, — відповів він, помовчавши. — Свічка ж дає недостатньо світла.
Голмс більше ні про що не питав, і Беркер, недовірливо поглянувши на кожного з нас, вийшов.
Інспектор Мак-Дональд послав із Емсом записку для місіс Дуґлас, в якій повідомив, що готовий піднятися в її кімнату. Жінка відказала, що зійде до нас сама. Незабаром у їдальню увійшла струнка вродлива жінка років тридцяти, стримана й врівноважена. Її запитальний погляд перебігав із одного з нас на іншого.
— Ви щось з’ясували? — спитала вона.
У голосі леді звучав радше страх, ніж надія.
— Ми робимо все від нас залежне, місіс Дуґлас, — відповів інспектор.
— Не скупіться на витрати, — заявила вона холодним тоном.
— Ми чули від Сесіла Беркера, що ви ще не були в тій кімнаті, де стався злочин?
— Ні, він стримав мене на сходах і попросив повернутися до себе.
— Ви почули постріл і спустилися вниз?
— Я накинула халат і зійшла вниз.
— Через скільки часу після пострілу ви зустріли на сходах містера Беркера?
— Дуже швидко. Важко помітити, скільки минуло часу в такій ситуації. Він благав мене не заходити туди та запевняв, що я вже нічим не можу зарадити чоловікові. Тоді місіс Еллен, наша економка, відвела мене знову нагору.
— Чи не могли б ви уточнити, скільки часу ваш чоловік перебував унизу, коли ви почули постріл?
— Ні, не можу. Я не чула його кроків. У нього була звичка щоночі обходити будинок.
— Через цю його звичку я й потурбував вас, місіс Дуґлас. Ви познайомилися з вашим чоловіком в Англії?
— Авжеж.
— Містер Дуґлас ніколи не розповідав вам про подію, що сталася в Америці й накликала на нього небезпеку?
Місіс Дуґлас серйозно задумалася, перш ніж відповісти.
— Ні, не розповідав, — відповіла вона нарешті. — Але я завжди відчувала, що якась небезпека йому таки загрожує. Він не бажав розмовляти на цю тему, причому не через відсутність довіри до мене, а через прагнення захистити мене від прикрощів.
— Як же ви тоді здогадалися про ту небезпеку?
На обличчі місіс Дуґлас з’явилася посмішка.
— Хіба може чоловік приховувати щось усе життя, щоб його кохана жінка нічого не запідозрила? Я здогадалася про це за багатьма ознаками, але найголовніше — за його манерою спілкуватися з незнайомцями. Я збагнула, що в нього є могутні вороги й що він вважає, ніби вони натрапили на його слід. Він завжди тримався насторожі, і я нервувала, якщо чоловік повертався додому пізніше, ніж зазвичай.
— Які слова чоловіка надто здивували вас і залишились у вашій пам’яті? — спитав Голмс.
— Долина страху. Такими були слова, які він вжив, відповідаючи якось на мої розпитування про його минуле. «Я був у Долині страху. Я ще й досі з неї не вийшов».
— Ви питали його, що він мав на увазі під Долиною страху?
— Питала, але він тільки сумно хитав головою. «Вже кепсько те, що я побував там. Дай, Боже, щоб її жах ніколи не торкнувся тебе». Це, мабуть, була якась реальна долина, в якій йому довелося жити, де з ним сталося щось страшне. У цьому я впевнена. Більше нічого не можу додати.