— Авжеж, справді так, містере Голмс, — самовдоволено відказав інспектор.
— Але ці факти можуть підійти й до наших теорій, — зауважив я.
— Може, і так, а може, й ні. Продовжуйте, містере Мак. Ви не виявили нічого, завдяки чому можна було б упізнати цю особу?
— Чоловік усіляко намагався триматися непомітним. При ньому не було ні документів, ні листів, навіть на одязі були відсутні мітки фірми. Лише на столі в його номері лежала дорожня мапа графства. А вчора вранці після сніданку він виїхав із готелю на велосипеді.
— Одне мене бентежить, містере Голмс, — втрутився Вайт Мейсон. — Якщо чоловік волів не викликати підозр, то він повернувся б і залишився в готелі як звичайний турист. Він мав би збагнути, що управитель, якщо потрібно, повідомить про нього поліції, а якщо він зникне, це пов’яже його з убивством.
— Так здається, атож. Але не будемо судити про його кмітливість, поки його не спіймали. Як він виглядає?
Мак-Дональд зазирнув до свого нотатника.
— Ми записали все, що нам розповіли про його зовнішність. Свідчення швейцара, портьє та покоївки загалом узгоджуються. Це був чоловік зростом близько п’яти футів і дев’яти дюймів, років п’ятдесяти або десь так, чуприна на голові з сивиною, вуса також. Гачкуватий ніс, обличчя, як усі кажуть, жорстоке й навіть відразливе.
— Ну, якщо не брати до уваги виразу обличчя, опис пасує навіть Дуґласу, — зауважив Голмс. — Йому якраз за п’ятдесят, у нього сиві вуса та волосся, він приблизно такого ж зросту. Що ще ви дізналися?
— Він був у сірому піджаку, картатій жилетці, жовтому плащі та м’якому кашкеті.
— А як щодо рушниці?
— Вона могла без проблем вміститися в його валізці. Її легко було пронести й під полою.
— Вважаєте, що це все стосується нашої справи?
— Коли ми впіймаємо цю людину, тоді буде легше судити про все. Але поки що в нас сила-силенна роботи. Ми знаємо, що американець, який назвався Гарґрейвом, приїхав до Танбриджа два дні тому з велосипедом і валізою. В останній, імовірно, лежала рушниця зі спиляними стволами, отже, він приїхав, аби вбивати. Учора вранці він вирушив на місце злочину на велосипеді з рушницею, схованою під плащем. Наскільки ми знаємо, ніхто не бачив його прибуття, йому не треба було проїжджати через Бірлстоун, аби досягти брами парку, до того ж на шосе зустрічається багато велосипедистів. Імовірно, він одразу ж заховав свій велосипед між лавровими кущами, а можливо, і сам причаївся там само, стежачи за будинком і чекаючи, коли ж вийде Дуґлас. Рушниця — невідповідна зброя для стрілянини всередині приміщення, але ж він мав намір скористатися нею за межами оселі, й, окрім того, вона має й очевидні переваги: стріляючи, важко схибити, а звук пострілів такий звичний в Англії серед сусідів-спортсменів, що не привернув би нічиєї уваги.
— Усе звучить переконливо! — схвалив Голмс.
— Але містер Дуґлас не з’являвся. Що йому було робити? Він залишив велосипед і в сутінках підійшов до будинку. Міст виявився опущений, навколо не було нікого. Вбивця спробував щастя, приготувавши якесь пояснення на випадок, якщо зустрінеться не з Дуґласом. Але він нікого не побачив. Прослизнувши в кімнату, він зачаївся за гардиною. Звідти вбивця міг бачити, як підіймали міст, і збагнув, що єдиний шлях, який йому залишився, — перейти рів. Він чекав до чверті по одинадцятій, коли містер Дуґлас увійшов до кімнати. Застрелив його й утік. Вирішивши, що велосипед упізнають службовці готелю й він стане доказом, вбивця покинув його та вирушив пішки до Лондона чи в інше безпечне місце. Як вам таке пояснення, містере Голмс?
— Добре, містере Мак, дуже добре й украй логічне. Правда, моя гіпотеза дещо інша. Я впевнений, що злочин скоїли на півгодини раніше, ніж розповідали; що місіс Дуґлас і містер Беркер змовилися й щось приховують; що вони допомогли злочинцю втекти й що вони сфабрикували докази його втечі через вікно, бо самі дали йому зникнути, опустивши міст. Таке моє тлумачення початку драматичних подій.
— Ну, містере Голмс, якщо це так, то ми просто переходимо від однієї таємниці до іншої! — вигукнув інспектор.
— І навіть до ще темнішої, — додав Вайт Мейсон. — Місіс Дуґлас ніколи в житті не була в Америці. Що ж спільного могла вона мати з американським убивцею?
— Охоче визнаю слушність усіх сумнівів, — зазначив Голмс. — І пропоную провести невелике дослідження цієї ночі, яке, ймовірно, допоможе з’ясувати певні обставини.
— Маємо вам допомогти, містере Голмс?
— Ні! Мої вимоги скромні. Темрява й парасолька доктора Ватсона. Та й Емс, без сумніву, про мене подбає. Усі мої роздуми неодмінно повертають мене до основного запитання: як могла людина атлетичного складу розвивати свої м’язи за допомогою однієї гирі?..