Гнів, здивування, страх, нерішучість по черзі з’являлися на обличчі Беркера. Нарешті він спробував сховатися за їдкою іронією.
— Ви вже знаєте стільки, містере Голмс, — з посмішкою кинув він, — що, може, вам краще самому це зробити.
— Без сумніву, я міг би ще дещо додати, містере Беркер, але нам цікавіше послухати вас.
— Гадаєте? Але я маю право сказати лише одне: якщо тут і прихована таємниця, то вона належить не мені, а я не маю звички видавати чужі таємниці.
Цієї миті до кімнати ввійшла місіс Дуґлас, котра стояла, виявляється, біля напівпрочинених дверей.
— Облиште, Сесіле, — звеліла вона, — ви зробили для нас досить.
— Більш ніж достатньо, — шанобливо докинув Голмс. — Глибоко співчуваю вам, місіс Дуґлас, і прошу покластися на наш здоровий глузд та нашу порядність. Цілком можливо, що я вчинив неправильно, коли не виконав вашого побажання, яке передав мені доктор Ватсон. Однак у той час у мене ще були причини припускати, що ви причетні до злочину. Тепер я переконаний у зворотному. Проте ще залишилося багато нез’ясованого, і я порадив би вам умовити непохитного містера Беркера все докладно розповісти.
Тут місіс Дуґлас зойкнула, а всі ми були вражені, побачивши чоловіка, котрий наче виступив зі стіни й тепер наближався до нас із темного кута. Місіс Дуґлас обернулася й обійняла його, а Беркер потиснув простягнуту руку.
— Так буде краще, Джеку, — видихнула місіс Дуґлас, — я впевнена, що так краще.
— Атож, містере Дуґлас, — підтвердив Голмс, — набагато краще.
Чоловік стояв і вивчав нас. Він мружився, мабуть, від світла. Обличчя в нього було примітне: відважні сірі очі, густі підстрижені сивіючі вуса, вольове підборіддя, що виступало вперед, різко окреслений рот. Дуґлас обвів усіх нас поглядом і, на мій превеликий подив, підійшов до мене, простягаючи зв’язку паперів.
— Я чув про вас, — повідомив він.
Вимова в чоловіка була не повністю англійська, але й не суто американська, загалом м’яка та приємна.
— Ви письменник, — продовжував він. — Але присягаюся, докторе Ватсон, що ще ніколи через ваші руки не проходили такі історії. Викладіть їх як забажаєте. Я лише вручаю вам факти. Два дні я провів під замком і, користуючись слабким денним світлом, який проникав у сховок, накидав свої спогади. Це історія Долини страху.
— Долина страху — це минуле, містере Дуґлас, — спокійно зауважив Шерлок, — а нам тепер хочеться почути про сьогодення.
— Почуєте, сер, — пообіцяв Дуґлас. — Дозволите мені закурити?
Голмс простягнув йому сигару.
— Дякую, містере Голмс. Наскільки я знаю, ви самі курець і зрозумієте, що означало для мене не курити два дні, маючи під рукою все необхідне, але остерігаючись, аби запах диму не видав мене, — чоловік притулився до каміна й запалив сигару. — Я багато чув про вас, містере Голмс, не підозрюючи, що мені доведеться зустрітися з вами. Обіцяю, раніше, ніж ви ознайомитеся ось із цим, — він кивнув головою в бік паперів, — скажете, що я повідомив вам і щось нове.
Мак-Дональд похмуро поглянув на Дуґласа.
— Я здивований, — сказав він нарешті. — Якщо ви — містер Дуґлас із Бірлстоунської садиби, то причин чиєї ж смерті ми дошукувалися ці два дні? І звідки ви тепер вистрибнули, як чортик із табакерки?
— Ах, містере Мак, — зауважив із докором Голмс. — Ви не захотіли перечитати опис притулку короля Карла! У ті дні люди часто ховалися в хитрі сховки, а вони, послуживши одного разу, можуть знадобитися й іншого. Я був переконаний, що ми знайдемо містера Дуґласа під цим дахом.
— Скільки ж часу ви морочили нам голову таким чином, містере Голмс? — сердито поцікавився інспектор. — Чи довго ви надавали нам можливість витрачати сили й час на зовсім безглузді, як вам було відомо, розшуки?
— Жодної зайвої години, любий містере Мак. Тільки минулої ночі в мене з’явилися нові міркування, й, оскільки їх можна було довести лише сьогодні ввечері, я запропонував вам і вашому колезі вдень відпочити. Скажіть, будь ласка, що іще я міг зробити? Побачивши одяг, який я витягнув із ями, я відразу зрозумів, що мрець — не містер Дуґлас і ми, найімовірніше, знайшли тіло велосипедиста з Танбридж-Вельса. Іншого висновку я зробити не зміг. Тому мені слід було з’ясувати, де міг ховатися містер Дуґлас, і я вирішив, що, швидше за все, він за допомогою дружини та приятеля ховається в будинку, який мав такі незвичні зручності, а пізніше мав намір утекти.