— Ви мали рацію, — схвально мовив Дуґлас. — Мені хотілося вислизнути від вашого британського правосуддя, бо я не знав, яке покарання воно мені призначить. Водночас мені здавалося, що таким чином я змушу злісних псів, котрі мене переслідують, утратити слід. Знайте, я не зробив нічого, що змусило б мене соромитися, нічого, що не готовий був би повторити знову. Втім, ви самі переконаєтеся в цьому, коли я закінчу свою розповідь. Почну не з самого початку. Усе викладено тут, — Дуґлас вказав на зошит, — і ви визнаєте цю оповідку дуже дивною. У загальних рисах справа зводиться до наступного. На землі живуть люди, котрі мають вагомі причини мене ненавидіти. Вони віддали б свій останній долар за те, щоб я опинився в їхніх руках. Поки живий я і живі вони, на цьому світі для мене немає безпечного закутка. Вони витіснили мене з Чикаґо до Каліфорнії. Потім фактично вигнали з Америки. Лише коли я оселився в тихому англійському графстві після весілля, мені почало здаватися, що останні роки мого життя минуть спокійно. Я не пояснював дружині, що й до чого. Навіщо їй було знати про все це? Адже вона не мала б ні хвилини спокою! Проте жінка, здається, щось запідозрила. Ймовірно, я час від часу обмовлявся, але до вчорашнього дня вона не знала всіх обставин справи. Дружина дізналася їх після того, як ви, джентльмени, поговорили з нею. Вона сказала вам усе, що знала, і Беркер також. Адже в ніч тих незабутніх подій нам залишалося мало часу для пояснень. Тепер дружина знає мою історію, і, слово честі, я вчинив би розумніше, раніше розповівши їй про небезпеку. Мені, люба, — він узяв кохану за руку, — було важко згадувати минуле, я хотів учинити як краще.
Джентльмени, напередодні фатальних подій я був у Танбридж-Вельсі й випадково побачив на вулиці одного чоловіка. Тільки мигцем, але не міг не впізнати свого смертельного ворога, котрий переслідував мене, немов голодний вовк дику козу. Мені стало ясно, що біда близько. Я повернувся додому й приготувався зустріти її, знаючи, що мені доведеться захищатися власними силами. Колись про мої успіхи ходила слава по всіх Сполучених Штатах, і я був упевнений, що щастя, як і раніше, всміхнеться мені.
Весь день я був як на голках, не виходив у парк і вчинив правильно: зловмисник пустив би в мене заряд шроту раніше, ніж я би встиг його зауважити. Коли міст підняли, я прогнав думку про біду, не припускаючи, що він міг залізти в будинок і сховатися, вичікуючи мене. Але коли я робив звичайний вечірній обхід будинку, як завжди, у халаті, то, увійшовши в свою кімнату, відчув небезпеку. Мабуть, людина, котра не раз піддавала загрозам своє життя, має щось на кшталт шостого чуття, яке й подає йому сигнали. Чому я гостро усвідомлював наближення нещастя, точно не можу сказати. Але наступної ж миті я помітив за фіранкою носаки черевиків. Побачивши джерело своїх інстинктивних побоювань, я кинувся за молотком, який раніше залишив на каміні. Тієї ж миті ворог стрибнув на мене. Блиснув ніж, але я відбив лезо молотком. Зброя випала з рук мого супротивника. Тоді нападник витягнув з-під плаща рушницю. Клацнув курок, але я встиг схопити ствол руками й підняти догори. Ми відчайдушно боролися. Мій опонент ні на секунду не послаблював натиску, однак якоїсь миті приклад опинився ближче до мене. Не знаю, можливо, я смикнув за гачок, може, ми обоє потягнули за нього. Так чи інакше два набої вцілили йому в обличчя, і, глянувши вниз, я побачив те, що залишилося від Теда Болдвіна. Я впізнав цього чоловіка в місті, упізнав також, коли він накинувся на мене, але, побачивши, наскільки спотворений труп, навіть його власна мати не сказала б, хто перед нею. Я звик до страшних видовищ, але й мені стало незатишно.
Прибіг Беркер. Я почув кроки дружини, але вчасно зупинив її. То було видовище не для жінок. Пообіцявши незабаром прийти в її кімнату, я почав пояснювати все Беркеру, але він сам усе зрозумів із першого погляду. Нам залишалося лише чекати слуг. Ніхто не з’явився, і ми збагнули, що пострілу не було чутно, що все, що сталося, знаємо тільки ми. Тоді в мене й народилася ідея, яка здалася нам обом блискучою. Рукав Теда закатався, виявивши знак ложі. Погляньте!
Дуґлас підгорнув свій власний рукав і показав брунатний трикутник у колі, такий самий, що ми бачили на руці убитого.