— Та сама компанія, брате Морріс.
— Хто купив прокатний завод Манса та Шумана, а також компанію «Ван Деґер та Етвуд»?
— Їх усіх купила «Джилмертонська компанія».
— Не думаю, брате Морріс, — зауважив Мак-Ґінті, — щоб нам було важливо знати, хто купив ці ділянки та заводи, якщо нові власники не можуть вивезти їх із округи.
— Високоповажний магістре, боюся, що це має для нас неабияке значення. Ось уже десять років ми витісняємо звідси дрібних підприємців. А замість них з’являються великі компанії. Директори їхні живуть у Нью-Йорку або у Філадельфії й анітрохи не бояться наших погроз. Ми можемо, звісно, тягнути гроші з їхніх місцевих представників і навіть виганяти непокірних. Але на місця останніх обов’язково приїдуть нові. При цьому це викличе невдоволення власників великих компаній. Боюся, вони не забажають ділитися з нами своїми прибутками та вирішать об’єднатися проти нас. Тут уже вони не пошкодують грошей, аби відправити на шибеницю тих, кого захочуть.
Морріс сів. Збори принишкли. Підвівся Мак-Ґінті.
— Ви вічно каркаєте, брате Морріс. Поки учасники ложі згуртовані, їм не страшний ніхто у Штатах. Хіба ми не доводили цього в судах? А щодо великих компаній, мені здається, вони мають бути нам удячні. Вважаю, що вони вирішать, що краще платити нам, ніж із нами боротися. Однак, брати, — Мак-Ґінті скинув із себе оксамитову шапку й клапоть тканини, — ложа закінчила розгляд чергових справ. Правда, у нас залишається ще одна маленька справа: настав час для закуски та співів.
Дивна людська природа! Залу наповнювали люди, звиклі до вбивства, котрі не відчували співчуття ні до ридаючої вдови, ні до безпорадних діточок. Але мелодії знайомих пісень змусили декого навіть пустити сльозу. У Мак-Мурдо був чудовий тенор, він також узяв участь в імпровізованому концерті, виконавши «Я сиджу на тині, Мері» і «На мілинах алландських вод». Першого ж вечора новий брат став одним із найпопулярніших Прибирачів. Пляшки з віскі кілька разів обійшли по колу, обличчя присутніх розпашілися. У цей час керівник ложі знову звернувся до них:
— Хлопці, у місті живе чоловік, котрого настав час приборкати. Маю на увазі Джеймса Стейнджера, редактора «Вісника». Ви читали, що він знову написав про нас? — Мак-Ґінті висмикнув із кишені газету. — Стаття називається «Закон і порядок». Слухайте: «У долині панує кривавий терор. Після перших убивств минуло дванадцять років, і з того часу злочини не припиняються. Те, до чого ми тепер дійшли, викликає жах у всьому цивілізованому світі. Хіба заради цього наша батьківщина приймає до себе іммігрантів? Терор і беззаконня звили собі гніздо в тіні священного зоряного прапора свободи. Імена злочинців відомі, їхня організація діє відкрито. Чи довго ми будемо ще терпіти? Невже нам вічно жити...» Ну, я прочитав достатньо цієї гидоти, — завершив Мак-Ґінті, відкинувши газету. — А тепер питаю, як маємо вчинити з цим мерзотником?
— Смерть йому! — вигукнуло кілька голосів.
— Я проти, — піднявся з крісла Морріс. — Повторюю, брати, наша рука занадто міцно тисне на долину, і настане час, коли люди проти нас об’єднаються. Джеймс Стейнджер — старий. Його поважають у місті й в усій околиці. Якщо його вбити, вся долина збунтується, і нас самих можуть знищити.
— А скажіть, будь ласка, яким чином вони зможуть це зробити? — заперечив Мак-Ґінті. — Руками поліції? Та одна половина правоохоронців отримує у нас платню, а інша — нас боїться. Або, може, за допомогою судів і суддів? Га?
— Існує ще закон Лінча... — додав було Морріс.
У залі загаласували.
— Варто мені захотіти, — сказав Мак-Ґінті, — і я зберу двісті людей, котрі очистять усе місто.
Раптом, посиливши голос і грізно насупивши чорні густі брови, він промовив:
— Дивіться, брате Морріс, я стежу за вами вже не перший день. Вам бракує відваги, і ви намагаєтеся позбавити мужності інших. Кепсько доведеться вам, якщо ваше власне ім’я з’явиться в моїх списках.
Морріс зблід і опустився у крісло. Тремтячою рукою він підняв склянку, але перш ніж озватися, зробив кілька ковтків.
— Даруйте, вельмишановний магістре і всі брати, якщо я бовкнув щось не те. Ви всі знаєте, що я боюся лише, щоб із ложею не сталося чого лихого. Саме цей страх і змусив мене промовити необережні слова. Але ж я більше довіряю вашим думкам, високоповажний магістре, ніж своїм власним! І я обіцяю... обіцяю більше ніколи...
Він знітився. Почувши ці смиренні слова, Мак-Ґінті, мабуть, вдовольнився, у будь-якому разі перестав супитися.