— Чудово! — промовив Голмс після невеликої паузи. — Дивовижно!
— Вас, здається, не здивувала ця звістка?
— Я зацікавився, містере Мак. Чому маю ще й дивуватися? Я отримав повідомлення, що одній особі загрожує небезпека. За годину дізнаюся, що задум реалізували й що цю особу вбили. Я зацікавлений, це так, але нітрохи не здивований.
Голмс розповів інспектору про зашифрованого листа та знайдений до нього ключ. Мак-Дональд сидів за столом, спершись підборіддям на обидві руки, і слухав із напруженою увагою.
— Я хотів їхати до Бірлстоуна сьогодні ж уранці та зайшов попросити вас поїхати зі мною. Але з вашого повідомлення випливає, що ми можемо успішніше діяти в Лондоні.
— Ні, не так, містере Мак, — заперечив Голмс.
— Зважте все, містере Голмс, — не здавався інспектор. — День чи два всі газети будуть заповнені повідомленнями про бірлстоунську таємницю. Але що це за таємниця, якщо в Лондоні є людина, котра зуміла заздалегідь передбачити злочин? Залишається лише схопити цю особу, і все з’ясується.
— Без сумніву, містере Мак. Але яким чином ви плануєте схопити цього Порлока, як він себе називає?
Мак-Дональд із обох боків оглянув листа, отриманого Голмсом.
— Штемпель поставлений у Камбервілі. Цей факт нам не може допомогти. Ім’я, гадаєте, вигадане? Також, звісно, не дуже сприятлива обставина. Кажете, що посилали йому гроші?
— Двічі.
— Куди саме?
— У Камбервільське поштове відділення чеками одного з банків.
— І жодного разу не поцікавилися, хто приходив за ними?
— Ні.
Інспектор був явно здивований.
— Чому ж?
— Бо я завжди тримаю своє слово. Після першого ж листа пообіцяв, що не буду його шукати.
— Гадаєте, що він лише пішак і що за ним стоїть якась велика риба?
— Я не думаю, я знаю.
— Той професор, про котрого я чув від вас?
— Власне, так.
— Не стану приховувати від вас, містере Голмс, що в нас у Скотленд-Ярді вважають, що ви даремно маєте зуб на цього професора. Я зібрав певну інформацію про нього: він має репутацію поважного й талановитого науковця.
— Радий, що ви визнаєте його талановитим.
— Після того як мені стало відоме ваше ставлення до нього, я визнав за необхідне побачитися з ним. Зі своїм благородним обличчям, із сивими скронями та якоюсь особливо врочистою манерою триматися, він був схожий на справжнього міністра. Коли він на прощання поклав мені руку на плече, це виглядало так, немов батько благословляє сина, відпускаючи його в жорстокий світ.
Голмс усміхнувся.
— Чудово! — вигукнув він. — Це справді вражаюче! Скажіть, любий Мак-Дональде, ця приємна інтимна бесіда відбувалася в кабінеті професора?
— Атож.
— Гарна кімната, чи не так?
— Дуже гарна.
— Ви сиділи біля його письмового столу?
— Еге ж.
— Так, що ви опинилися проти джерела світла, а його обличчя залишалося в тіні?
— Це відбувалося ввечері... Авжеж, світло лампи було спрямоване в мій бік.
— Цього й слід було очікувати. Чи звернули ви увагу на картину за спиною професора на стіні?
— Ще б пак, звісно, я помітив картину: на ній зображена голова дівчини впівоберта.
— Це картина Жана Батиста Ґреза, знаменитого французького художника, котрий жив у другій половині XVIII століття.
Інспектор слухав зовсім байдуже.
— Чи не краще нам... — почав було він.
— Ми саме це й робимо, — зупинив його Голмс. — Усе, про що я кажу, має прямий стосунок до того, що ви називаєте бірлстоунською таємницею. Це навіть можна назвати її стрижнем.
Мак-Дональд ледь помітно всміхнувся.
— Ви думаєте занадто швидко для мене, містере Голмс. Відкидаєте одну чи дві ланки у своїх міркуваннях, а тому я не можу встигнути за вами. Що може бути спільного між давно померлим художником і бірлстоунською справою?
— Одну відому картину Ґреза нещодавно на аукціоні «Порталіс» оцінили в один мільйон двісті тисяч франків.
Обличчя інспектора відразу ж набуло жвавого зацікавлення.
— Хочу нагадати вам, — продовжував Голмс, — що розмір платні професора Моріарті можна дізнатися вкрай легко: він отримує сімсот фунтів на рік.
— У такому разі, як же він зміг придбати...
— Саме так: як зміг?
— Продовжуйте, будь ласка, містере Голмс. Мене це дуже зацікавило. Непроста історія!
— А як щодо Бірлстоуна? — спитав Голмс усміхаючись.
— У нас іще є час, — відповів інспектор, зиркнувши на годинник. — Біля ваших дверей на мене чекає кеб, який за двадцять хвилин доправить нас на вокзал Вікторії. Але щодо тієї картини... Ви, містере Голмс, здається, якось казали мені, що ніколи не навідували професора Моріарті?