Позаяк Мак-Мурдо став повноправним членом ложі та почав отримувати докладнішу інформацію, він незабаром з’ясував, що діяльність Прибирачів аж ніяк не обмежувалася однією долиною, а була набагато ширшою та складнішою. Навіть Мак-Ґінті, мабуть, не був обізнаний про все вповні. Брат вищого ступеня, котрого називали крайовим делегатом, жив у Латці Гобсона, відав багатьма окремими ложами та самовладно розпоряджався ними. Мак-Мурдо лише раз бачив його — маленького сивого чоловічка, схожого на пацюка, який не ходив, а ковзав, нишком кидаючи погляди праворуч і ліворуч. Його звали Іванс Потт. Сам магістр сто сорок першої ложі явно відчував до цього чоловіка щось на кшталт шанобливого трепету.
Якось Сканлен, котрий жив в одній оселі з Мак-Мурдо, отримав від Мак-Ґінті листа, до якого була додана записка Іванса Потта. Той повідомляв керівнику ложі Вермісси, що надсилає до нього двох бравих хлопців, Ловлера й Ендрюса, яким доведеться попрацювати в околицях міста. Чи не буде магістр таким люб’язним гарненько сховати їх до того часу, коли настане їм час діяти? І Мак-Ґінті попросив Сканлена та Мак-Мурдо прихистити в себе гостей.
Того ж вечора з’явилися Ловлер та Ендрюс, кожен зі своїм дорожнім наплічником. Ловлер, чоловік у літах і замкнутий, у чорному костюмі та м’якому капелюсі, із сивою розпатланою бородою, був схожий на священика. Ендрюс, майже хлопчик, з відкритим обличчям і розбещеними манерами, навпаки, здавався школярем, який безтурботно насолоджується вакаціями. Обоє вони не пили нічого міцного та загалом поводилися вкрай чемно. Утім, вони більш-менш охоче розповідали й про свої минулі доручення. На рахунку Ловлера їх було чотирнадцять, в Ендрюса — три. Лише про те, що їм доведеться зробити, мовчали.
— Нас вибрали тому, що ні я, ні цей хлопчисько не пиячимо, — тільки й сказав Ловлер. — Отже, нічого зайвого не бовкнемо.
— Усі ми працюємо разом, — відповів на це Сканлен.
Усі четверо сиділи за вечерею.
— Слушно, і ми охоче побалакаємо про те, як прибрали Чарлі Вільямса, або Симона Берда, або ще когось.
— Тут у нас живе з півдюжини людей, із котрими я б із задоволенням звів рахунок! — вигукнув у запалі Мак-Мурдо.
— А ви не маєте наміру навідати Джека Нокса з Ірландії? Я з радістю почув би, що він отримав те, що заслужив.
— Ні, нас цікавить не він.
— Може, Герман Штраус?
— І не він.
— Ну, ми не наполягаємо. Таємниця — то таємниця. Просто хотіли б вам допомогти.
Ловлер із посмішкою похитав головою. Від нього нічого не можна було вивідати.
Однак Сканлен і Мак-Мурдо все ж твердо вирішили бути присутніми при «забаві», як вони казали. Коли Мак-Мурдо почув на сходах тихі кроки, то розбудив Сканлена, й обоє миттю вдяглися. Зовнішні двері були відчинені. Ще не розвидніло, але при зрадливому світлі вуличних ліхтарів Мак-Мурдо та його супутник розгледіли два силуети, що хутко віддалялися, й обережно рушили за ними.
Їхній будинок стояв на самому краю міста. Дуже швидко Мак-Мурдо та Сканлен опинилися в полі, неподалік від перехрестя двох сільських доріг. На роздоріжжі Ловлера й Ендрюса чекали ще троє заїжджих братів. Вочевидь, справа була важлива. Брати попрямували до Воронячої гори, де розкинулися копальні великої компанії. Ними завідував енергійний і безстрашний директор, уродженець Нової Англії, який навіть у довгі роки терору зумів підтримувати необхідну дисципліну та лад серед своїх підлеглих.
Світало, чорною стежкою йшли гірники поодинці та групами.
Мак-Мурдо і Сканлен змішалися з ними, не випускаючи з уваги заїжджих братів. Над землею висів густий туман. Раптом пролунав різкий свисток: це був сигнал, який означав, що хвилин через п’ять-десять почнеться спуск у штольню.
Коли Сканлен і Мак-Мурдо дійшли до відкритого майданчика біля копальні, там скупчилося близько сотні шахтарів. Чекаючи спуску, вони тупотіли ногами та дмухали собі на руки, щоб якось зігрітися. Приїжджі брати стояли осторонь. Сканлен і Мак-Мурдо піднялися на купу шлаку віддалік. З машинного відділення вийшов бородатий управитель Мензис і знову засвистів у свисток: почався спуск у штольню. Цієї миті звідкілясь збоку підійшов директор, високий худорлявий чоловік. Ступивши кілька кроків, він помітив групу мовчазних і незворушних незнайомців. Вони були в робочому одязі й усі в глибоко насунутих капелюхах.
— Хто ви такі? Якого біса вам треба? — спитав директор, підходячи до гурту.
Замість відповіді молодий Ендрюс ступив уперед і вистрелив йому в живіт. Сотня гірників, що чекали, завмерла, немов паралізована. Директор обома руками затиснув рану, устав і рушив геть хитаючись, але тут вистрелив і другий убивця. Директор упав на бік, смикаючи ногами та хапаючи руками уламки руди. Від вигляду цього з грудей Мензиса вирвався крик люті, і він із ломакою в руках кинувся на вбивць. У нього також вистрелили кілька разів, і нещасний мертвим упав до ніг убивць. Кілька гірників подалося вперед, почулися голоси співчуття та гніву. Але двоє з прибульців випустили кілька набоїв, кулі просвистіли над головами робітників, і ті негайно відступили. Вбивці одразу ж розчинилися в ранковій імлі. Усе сталося миттєво. Свідки цієї сцени ледь устигли отямитися, як усе було скінчено, і навряд чи хтось із них міг би описати зовнішність людей, котрі щойно на очах цілого натовпу вчинили подвійне вбивство.