— Дії нечистого, Ватсоне, — зауважив він і довго сидів із похмурим обличчям.
Пізно ввечері наша домовласниця, місіс Гадсон, постукала та повідомила, що якийсь джентльмен хоче негайно бачити містера Голмса у нагальній справі. Слідом за нею моментально увійшов Сесіл Беркер, змарнілий і блідий.
— Я отримав лихі вісті, жахливі вісті, містере Голмс, — сказав він.
— Я цього й боявся, — відповів Голмс.
— Бідний Дуґлас! Кажуть, що його прізвище Едвардс, але для мене він назавжди залишиться Дуґласом із каньйону Беніто. Три тижні тому він і його дружина подалися до Південної Африки пароплавом «Пальміра». Вчора ввечері він прибув до Капштадта, а сьогодні вранці я отримав цю телеграму. «Джек упав за борт і загинув під час шторму неподалік від острова Святої Єлени. Нікого з очевидців події немає. Айві Дуґлас».
— Ага! Ось як це сталося, — у задумі протягнув Голмс. — Ну, звісно, сцену добре обставили.
— Я також так думаю. Ці пекельні Прибирачі, кляте гніздо мстивих негідників...
— Ні, любий сер, — зауважив Голмс. — У цьому випадку діяла майстерніша рука. Ви більше не почуєте про спиляні рушниці або незграбні револьвери. Художника впізнають за стилем. Це робота Моріарті. Витоки злочину ведуть до Лондона, а не в Америку.
— Але в ім’я чого?
— Моріарті не визнає поразок. Він не міг стерпіти думки, що його потужна машина не спрацювала.
— Господи, але який стосунок має він до тієї американської історії?
— Можу лише сказати, що перша звістка прийшла до нас від одного з його помічників. Американцям, мабуть, порадили звернутися до нього по допомогу. Спочатку він удовольнився тим, що знайшов їхню жертву та розробив план убивства. Але, дізнавшись про невдачу, зайнявся справою особисто. Пригадуєте, я попереджав Дуґласа в Бірлстоуні, що майбутня небезпека страшніша за минулу? Чи не мав я рації?
У пориві безсилої люті Беркер ударив себе кулаком по голові.
— І ви хочете сказати, що ми маємо спокійно сидіти? Що ніхто не може впоратися з цим демоном?
— О, ні, — відповів Голмс, і його очі ніби задивилися кудись удалечінь. — Я не кажу, що його не можна перемогти. Але дайте мені час, дайте мені час!..
Ми замовкли, а очі знаменитого детектива, здавалося, усе ще намагалися проникнути поглядом крізь густу завісу майбутнього.
Вельможний клієнт
— Тепер це нікому не нашкодить, — зауважив містер Шерлок Голмс, коли, ось уже вкотре за багато років, я попросив у нього дозволу опублікувати цю оповідь. Так, нарешті, я отримав дозвіл викласти на папері історію, яка у цьому випадку стала вершиною кар’єри мого приятеля.
Ми з Голмсом полюбляли турецькі лазні. Саме там, у приємній млості, у клубах тютюнового диму, я бачив його менш одержимим і більш людяним, ніж деінде. 3 вересня 1902 року — того дня, з якого починається моя історія, — ми лежали з ним на диванах у затишній кімнатці, розташованій на горішньому поверху закладу на Нортумберленд-авеню. Я спитав свого товариша, чим він тепер займається, а замість відповіді він витягнув свою довгу нервову руку з простирадла, що огорнуло його, і дістав із внутрішньої кишені плаща, що висів поруч, якийсь конверт.
— Можливо, це всього лише беззмістовне зверхнє дивацтво, — зауважив він, передаючи послання мені, — а можливо, і питання життя та смерті. Я знаю не більше за те, що повідомили в цьому листі.
Лист відправили з Карлтон-клубу, дата — вечір учорашнього дня. Ось що я прочитав:
«Сер Джеймс Демері засвідчує свою повагу містерові Шерлоку Голмсу й наполегливо просить прийняти його завтра о пів на п’яту. Сер Джеймс також хоче переказати, що справа, в якій він прагне порадитися з містером Голмсом, вельми делікатна та дуже важлива, тому вірить, що містер Голмс знайде можливість зустрітися з ним і повідомити про своє рішення телефоном у Карлтон-клуб».
— Чи потрібно казати, що я погодився, Ватсоне, — зронив Голмс, коли я повернув йому записку. — Ви знаєте про цього Демері хоча б щось?
— Тільки те, що його ім’я добре відоме у вищому світі.
— До цього я мало що можу додати. Певною мірою він має репутацію людини, здатної залагодити делікатну справу, коли потрібно уникнути розголосу. Ви, можливо, пам’ятаєте його перемовини з сером Джорджем Левісом з приводу Гаммерфордського заповіту. За його плечима — вагомий життєвий досвід, і до того ж природна схильність до дипломатії. Ось чому я впевнений, що чуття мене не обманює і йому справді потрібна наша допомога.
— Наша?
— Ну, якщо ви будете так люб’язні, Ватсоне...