— Хіба ти не бачиш? — скрикнув хлопець. — Хіба ти не бачиш? Уся ця земля, увесь південь проклятий, і на всіх нас, породжених і вигодуваних цією землею, як на білих, так і на чорних, лежить це прокляття. Я згоден, що це моє плем’я принесло прокляття на цю землю; то можливо, тому саме нащадки білих можуть не опиратись цьому прокляттю, не збороти його, а може, бодай тільки витримати й вижити, поки воно буде знято. Тоді надійде черга твого племені, бо ми свою нагоду прогавили. Але не тепер. Ще ні. Хіба ти не бачиш?
Той, другий, уже підвівся, все в тому самому проповідницькому вбранні, не дуже потертому, хоч, може, й не такому пристойному, як тоді, пальцем заклав те місце у згорнутій книжці, де читав, другу ненатруджену руку з окулярами без скелець підніс угору, немов диригент паличку, і почав товкти свою розмірену пишномовну маячню, породжену незмірною глупотою і порожнім сподіванням.
— Ви помиляєтесь. Те прокляття, що ви, білі, принесли на цю землю, вже знято. Його усунуто і скасовано. Ми вступаємо в нову еру, коли запанують, як і намірялися творці нашої незалежності, свобода, воля й рівність усіх, для кого ця країна стане новим Ханааном, землею обіцяною…
— Свобода від чого? Від праці? Землею обіцяною?
Хлопець широко, мало не рвучко вимахнув рукою, і враз у цій відданій протягам, вогкій, холодній жалюгідній кімнаті, просяклій негритянською затхлістю й негритянським смородом, вони мовби наяву побачили весь цей край в усій його повноті й незайманості — голі поля без плуга й без зернини, щоб обробити їх і засіяти, і без огорожі, щоб уберегти їх від худоби, якої теж тут не водилося ні в оборах, ні поза ними, бо й обор самих не було.
— І що це за закуток землі обіцяної?
— Ви побачили її невідповідної пори. Тепер зима. О цій порі року ніхто не працює на полі.
— Ясно. І що Фонсібі треба їсти й у щось одягатися — це теж має зачекати, поки земля лежить облогом.
— Я одержую державну пенсію, — пояснив господар. Він сказав це таким тоном, як хтось міг би сказати: «Я маю благодать» або «Я маю золоту жилу». І додав: — Крім того, я одержую пенсію по батькові. Першого числа кожного місяця. Сьогодні яке число?
— Одинадцяте, — відповів хлопець. — Ще двадцять днів чекати. А до того часу?
— У мене є ще в домі трохи запасів з тих харчів, що я беру в кредит від крамаря в Міднайті, — він обмінює на готівку мої надходження. Я виписав доручення на його ім’я щоб він залагоджував для мене цю справу на засаді взаємовигідного…
— Ясно. А якщо цих харчів не вистачить на двадцять днів?
— У мене, крім того, є кабан.
— Де?
— Десь там, — пояснив господар. — У цих місцях так заведено, щоб узимку живність сама собі добувала їжу. Він показується вряди-годи. А як і не покажеться, теж не біда: я, мабуть, зможу вистежити його по слідах, коли треба…