— Сідай, — і вдвох вони сіли край ліжка, ще навіть не торкаючись одне одного, обличчя у неї напружене й страшне, голос жагучий, і в шепоті незмірна обіцянка: — Я кохаю тебе. Ти знаєш, що я кохаю тебе. Коли ми переберемося?
і він:
— Я не… Не знаю… Хто тобі сказав?
гаряча напружена долоня закрила йому рота, притисла уста до зубів, пальці напружено вп’ялися у щоку — долоня тільки трохи послабила стиск, щоб він зміг відповісти на її слова:
— На ферму. Нашу ферму. Твою ферму.
на що він:
— Я… — і знов та рука, пальці й долоня, в якій була уся вагота її тіла, хоч вона й досі торкалась його тільки рукою, і голос: — Ні! Ні!
пальці її наче хотіли пробитися крізь щоку до самих витоків слів, завмерлих у нього на устах, а тоді почувся шепіт, той самий подих, що бринів любов’ю і неймовірною обіцянкою, долоня знов послабила стиск, щоб почути відповідь на запитання:
— Коли?
на що він:
— Я…
і потім її не стало, і руки теж — вона стояла спиною до нього, голова схилена, голос тепер звучав так спокійно, що на мить йому здалося, наче це зовсім і не її такий знайомий йому голос:
— Встань, одвернися і заплющ очі.
вона ще й повторила ці слова, поки до нього дійшло, і він встав із заплющеними очима, аж це знизу долинув дзвінок на вечерю, і тоді знову її спокійний голос:
— Замкни двері.
він так і зробив і прихилився чолом до холодного одвірку — очі заплющені, у вухах биття власного серця і той шелест, що він почув перед тим, як ступив до дверей, потім шелест скінчився, і знизу знов долинув дзвінок, це вже спеціально для них двох, тоді зарипіло ліжко, він обернувся і — він ніколи досі не бачив її голою, він раз просив її і пояснив чому: він хотів бачити її тіло, бо любив її і хотів, щоб вона дивилась на його тіло, бо він же любив її, але більше він цього не згадував, навіть одвертався вбік, коли вона перед сном стягувала сукню з-під накинутої вже нічної сорочки, а вранці скидала сорочку, маючи вже поверх неї сукню — вона не дозволяла йому лягати поруч з нею в ліжку, поки світила лампа, і навіть у літню духоту вкривала їх обох простирадлом, перше ніж міг він обернутись до неї; а це вже господиня заїзду піднялася нагору і постукала в двері, потім ще й покликала їх, але вона не ворухнулася, лежачи непорушно на ліжку, на укривалах, лице одвернувши на подушці, ні до чого не прислухаючись, ні про що, в усякому разі, про нього, не думаючи, як йому здавалося, а потім, коли господиня пішла собі, вона промовила:
— Роздягнися.
вона й не повернула голови до нього, ні на що не дивлячись, ні про що не думаючи, нічого й нікого, навіть його, не чекаючи, тільки рука її рухнулася наче обдарована власною волею і зором, і схопила його зап’ясток саме ту мить, коли він зупинився коло ліжка, отож він зовсім і не зупинився, а тільки змінив напрямок руху, тепер націленого вниз, куди тягла його та рука, аж нарешті вона рухнулася, змінила позу — одним єдиним довершеним рухом, вродженим, а не набутим, і вдвічі давнішим, ніж сама людина, тепер уже дивлячись на нього, однією рукою тягнучи його все нижче й нижче, а він і не побачив і не відчув тієї зміни в її позі, долоня її тепер плазом упиралася йому в груди, тримаючи його на відстані без усякого видимого зусилля, без найменшої потреби вдатися до сили, тепер уже вона знов не дивилася на нього, бо й не потребувала цього, чесна жінка, дружина, що надивилась усіх на світі чоловіків, охоплених палом жадання, — тепер усе її тіло змінилося, стало інакшим, він тільки оце щойно його побачив, і вже воно було зовсім не те, воно стало правічною всежіночою плоттю, що своєю власною волею простерлася горілиць і розкрилася перед ним, і десь із тих глибин без усякого бодай поруху її уст долинув ледь живий і невідступний шепіт:
— Обіцяй.
на що він: