— Ну я б не сказав… — почав Лігейт.
— Ви прожили мало не вісім десятків, — промовив Едмондс. — І оце тільки й усього, що дізналися про істот, серед яких провели життя. То годилося б спитати, де ви були весь той час, коли не жили?
Запала мовчанка. На мить навіть Лігейт перестав жувати, витріщившись на Едмондса.
— Хай тобі чорт, Разе… — озвався третій.
Але заговорив не він, а старий — голос його і далі звучав мирно й спокійно, тільки тепер поважніше:
— Може, й справді не жив. Та коли ти гадаєш, що, бувши живим, я б мав чогось іншого навчитись, то я задоволений тим життям, яке мав, де б я його не провів.
— Але я б не сказав, що Раз… — почав знову Лігейт.
Той, що озвався третім, усе ще стояв, трохи нахилившись над столом, і дивився на Едмондса.
— Ти хочеш сказати, що людина поводиться порядно лише в когось на очах, так? — спитав він.
— А так, — відповів Едмондс. — На очах у тих, хто носить синю форму з зіркою. Чи, може, просто зірку.
— Я не згоден, — сказав старий. — Я не…
Ті двоє не звертали на нього уваги. Навіть Лігейт хвильку прислухався до них, усе ще тримаючи в розкритому роті недожований кусень, а ніж його з настромленим іншим куснем застиг на півдорозі до рота.
— На щастя, я не такої думки про людей, як ти, — мовив той третій. — А ти й себе теж мав на увазі, коли це казав?
— Розумію, — сказав Едмондс. — Ти волієш, як і дядько Айк, звалювати все на обставини. Гаразд. А хто створює ці обставини?
— Доля, — мовив той третій. — Випадковість. Так буває. Я бачу, куди ти гнеш. Але ж саме це й сказав дядько Айк: людина мало не при кожній нагоді трохи краща, аніж сам чистий наслідок її вчинків, як і вчинків її ближніх.
Цим разом Лігейт встиг перше проковтнути, отож і не дав себе зразу урвати.
— Ну я б не сказав, що Раз Едмондс невдатний чи безталанний мисливець, дарма що він цілих два тижні день і ніч полював одну оленицю. Якщо ту саму оленицю чоловік має полювати й наступного року…
— Візьми ще м’яса, — звернувся до нього сусід.
— …То він зовсім не безталанний. Що ти кажеш? — спитав Лігейт.
— Візьми ще м’яса. — Сусід подав йому миску.
— Я вже взяв, — відповів Лігейт.
— Все одно візьми ще, — озвався третій. — Ви з Едмондсом, обидва. Наберіть собі чимбільше. А то клацаєте порожніми зубами, аж у вухах лящить.
Хтось пирснув сміхом, і враз усі полегшено засміялись — напруження зійшло. Але старий навіть крізь сміх їхній говорив своїм супокійним і все так само стриманим голосом:
— Я таки вірю. І бачу докази на кожному кроці. Я гадаю, що людина сама натворила собі купу всіляких обставин і обснувала ними себе й своїх ближніх. А деякі вона успадкувала готовими і вже тоді ледь живими. Оце Генрі Ваєт казав, що давніше тут більше було дичини. Таки справді. І то настільки, що ми забивали навіть олениць. Здається мені, Віл Лігейт теж про це згадував…
Хтось реготнувся, але сміх прозвучав неприродно і зараз же стих. Усі слухали уважно, повтуплювавшись у свої миски. Едмондс пив каву, похмурий, замислений і відсторонений.
— Дехто й тепер ще забиває олениць, — зауважив Ваєт. — Завтра ввечері в цій улоговині не один олень висітиме без голови, що так йому личила.
— Я не казав: усі люди, — провадив старий. — Я сказав: більшість людей. І не конче на очах у того, хто має зірку. Ми, мабуть, і зовсім його не побачимо, хіба що він об’явиться тут узавтра ополудні, щоб пообідати з нами та перевірити наші ліцензії…
— Ми не вбиваємо олениць просто тому, що тоді за кілька років не лишилося б жодного оленя, дядьку Айку, — сказав Ваєт.
— Як на Раза, то цим уже й зовсім не варт голови сушити, — провадив далі старий. — Оце ж уранці дорогою сюди він зауважив, що чого-чого, а олениць та оленят — він, здається, сказав: жінок та дітей — ніколи не бракує. Але це ще не все, — додав він. — Це тільки наше розумування, та й годі, бо людське серце не завжди має досить часу вибрати саме ті слова, що були б до речі. Бог створив людину і світ для неї, і, я думаю, Він створив такий світ, в якому й сам не погребував би жити, якби був людиною, — цю землю, по якій ходити, цю пущу, дерева, й води, і дичину… І може, Він і не закладав у людину мисливської жаги до здобичі, хоч певно знав, що ця жага постане, що людина сама цього навчиться, бо ж вона не зовсім ще бог…
— А коли ж вона ним буде? — озвався Ваєт.