— Добре, що ці дрижаки зараз, — видихнув він самими губами, не обертаючись до Сема. — Коли я піднесу рушницю, це минеться…
Сем теж не ворухнувся.
— Цить, — сказав він.
— Хіба він уже так близько? — прошепотів хлопець. — Ти гадаєш…
— Цить, — повторив Сем.
Отож хлопець змовк. Але тремтіння все не припинялося. Він і не пробував його стримати, бо знав, що воно й само мине, коли настане вирішальна мить, — хіба ж Сем Фазерс уже не причастив його й не звільнив також і від слабості й жалю? — не від любові до всього, що живе й бігає, а тоді воднораз у самому розквіті своєї пишноти й руху падає, підкошене пострілом, але від слабості й жалю? Вони обидва стояли непорушно, дихаючи глибоко, спокійно й розмірено. Сонце, якби його було хоч трохи, досі вже, мабуть, хилилося б до заходу; щось гусло й тужавіло — чи не сіре й незмінне надвечірнє світло? Аж раптом він збагнув, що це ж його власне дихання, його серце, кров, що це у ньому щось наростає, так, наче Сем Фазерс не тільки посвятив його в мисливці, а й наділив чимось таким, що сам успадкував від свого зниклого й позабутого племені. Хлопець і дух затамував — чути було тільки його серце й кров, і в цій тиші пуща теж занишкла, клонячись, нахиляючись над ним із причаєним подихом, велетенська, безстороння, сповнена чекання. Тоді й дрижаки припинилися, як він і сподівався, і хлопець одвів два важких курки своєї рушниці.
А потім воно зникло, минуло. Глушина, однак, не заспокоїлась, а тільки перестала стежити за ним і перевела погляд кудись-інде, навіть спиною обернулася до хлопця, втупившись у щось аж на кряжі, і хлопець немов у живі очі побачив, що олень вийшов на край очерету і чи то уздрів їх, чи нюхом почув, та й знов пірнув у зарості. Але глушина ще не заспокоїлась. Вона б мала перевести дух, а проте, ні — вона все вдивлялася, стежила за чимось, що було зовсім не тут, де стояли вони із Семом. Завмерлий, з затамованим віддихом, він думав, кричав про себе: «Ні! Ні!», вже знаючи, що запізно, думаючи з тим давнім розпачем, знайомим від двох-трьох останніх літ: «Мені повік не випаде щось підстрелити». Потім він почув його — глухий одинокий гук несхибної рушниці Волтера Юела. І долинув розкотистий звук ріжка, напруга спала, і хлопець зрозумів, що й не сподівався на постріл.
— Усе, мабуть, — сказав він. — Волтер його взяв.
Мимовільним рухом він ледь підніс угору рушницю.
Потім знов її схилив, опустив один з курків і вже ворухнувся виходити з гущавини, коли озвався Сем:
— Зажди.
— Заждати? — скрикнув хлопець. Йому на все життя запам’яталась ця мить — як він обернувся до Сема у безмірі хлоп’ячої розпуки через утрачену надію, нагоду. — Чого ждати? Хіба не чуєш ріжка?
Запам’яталось і те, як стояв Сем. Той навіть не рухнувся. Він був невисокий, радше присадкуватий і широкоплечий, — хлопець цей рік-два ріс швидко і вже майже наздогнав зростом Сема, але зараз Сем дивився понад головою хлопця, кудись у той бік, звідки долинав ріжок, — він явно не бачив хлопця, хоч і знав, що той поруч. А потім хлопець побачив оленя. Рогач спускався кряжем, ніби виходив із самих звуків ріжка, що сповіщав про його загибель. Він не біг, а просто йшов — здоровезний, супокійний, схиливши трохи голову, щоб не зачіпати рогами підліску, — і хлопець стояв там, і Сем обік нього, не ззаду, як звичайно, а поруч, і в руках у хлопця була рушниця, ще не зовсім опущена, і з одним курком ще зведеним.
Аж ось і олень побачив їх. Але зовсім не кинувся бігти. Він тільки пристав на мить, вищий за будь-яку людину, і подивився на них; потім м’язи його заграли й напружилися. Він навіть не звернув убік, щоб бігти, щоб утікати, а спокійно рушив далі легкою крилатою ходою, як то властиво оленям, і пройшов повз них ступнів за двадцять — голова піднесена й погляд не гордовитий чи зухвалий, а просто певний себе, вільний і небоязкий, — Сем тоді, стоячи поряд хлопця, підніс, простяг праву руку, долонею вгору і заговорив тією мовою, яку хлопець чув, коли прислухався до їх двох з Джо Бейкером гутірки в кузні (а з пагорба ще лунав ріжок Волтера Юела, скликаючи їх до якогось забитого оленя).
— Вітаю, ватаже, — промовив Сем. — Предку.
Коли вони підійшли на звук ріжка, Волтер нерушно стояв спиною до них, розгублено втупившись собі під ноги.
— Ходи сюди, Семе, — тихо покликав Волтер, не обертаючись.