Ще дитиною, змушений чекати спершу три роки, тоді два, тоді рік до того часу, коли він зможе стати одним із них, мисливців, дивився хлопець, як щолистопада вибиралися фургоном з собаками, постіллю, харчем та зброєю до Великої Улоговини, до великого лісу його родич Маккаслін, Джім тітки Тенні й Сем Фазерс (поки той не перейшов назовсім жити в табір). Йому здавалося, що вони їдуть не полювати на ведмедів та оленів, а на щорічне побачення з тим ведмедем, якого й не збираються вбивати. Через два тижні вони поверталися — без трофею, без шкури. Він цього й сподівався. І не боявся, що серед інших шкур та голів може котрогось разу бути й та шкура. І не тішив себе думкою, що ось за три роки, за два, за рік він теж поїде з ними і що, може, то саме його рушниця завершить усе. Він вважав, що йому тільки тоді дозволять вистежувати той кривулястий слід, коли він відбуде свій термін учнівства в лісі і доведе, що гідний бути мисливцем; але й тоді протягом двох тижнів у листопаді він ні на що не спроможеться, так само, як і Маккаслін, і майор Де Спейн, і генерал Компсон, і Волтер Юел, і Бун, і собаки, що боялися затримати того ведмедя, і дробовики та гвинтівки, нездатні його хоч би поранити, — всі ці щорічні шанувальники неймовірної безсмертності старого ведмедя.
Нарешті його день настав. Він сидів у бричці разом з Маккасліном, майором Де Спейном та генералом Компсоном і крізь мляву листопадову мжичку, майже подібну до снігу, дивився на незайману пущу — йому здавалося, що він завжди бачив її такою, принаймні назавжди запам’ятав: висока нескінченна стіна густого листопадового лісу в присмерку надвечір’я у прикінцеву пору року, похмура й неприступна (навіть не вірилося, щоб можна було якось в’їхати в цей ліс, хоч він і знав, що десь там чекає на них Сем Фазерс із фургоном); бричка пропливає поміж сухих стебел бавовнику та кукурудзи на останніх оброблених ділянках перед лісом, на цих останніх слідах жалюгідного людського вгризання в правічну лісову пахвину; на тлі пущі бричка стає до кумедного маленькою і наче зовсім перестає рухатись (цей образ теж довершиться пізніше, через багато років, коли він виросте й побачить море) — так, ніби одинокий човник застиг самотньо й непорушно у безкрайньому просторищі океану, що погойдує його вгору-вниз, тоді як вода, а потім, здавалося б, зовсім недосяжна земля (що поволі, майже непомітно, ближчає) легенько погойдуються, і, врешті, відкривається й дедалі ширшає рятівна бухточка. В’їхали в ліс. Сем, закутавшись в укривало, чекав на передку фургона, позад терплячих мулів, над якими здіймалася пара. Сем був з ним поруч, коли він вступав тепер послушником у справжній праліс, — так само, як давніше був поруч з ним, коли він у дні свого мисливського учнівства полював на кроликів та іншу дрібну звірину: обидва закутані вогким, теплим укривалом, від якого відгонить негритянським духом; хащі, впустивши хлопця, зразу й замкнулися. І так було й далі: ліс розступався попереду й замикався ззаду — фургон посувався не битим шляхом, а наче каналом, якого не було за десять кроків перед мулами і який зникав за десять кроків позад фургона, посувався, здавалось, не тому, що його тягли мули, а тому, що довколишня непорушна й текуча глушина — дрімотна, глуха, присмеркова — немовби проштовхувала його крізь себе.
Хоч йому було десять років, він ніби аж тепер тільки на світ народжувався. Та це зовсім його не вражало. Він уже познайомився з цим усім раніше, і не тільки в снах. Він побачив табір, нефарбований шестикімнатний будинок, поставлений на палях, щоб не заливала весняна повінь, — але вже наперед знав, як той будинок має виглядати. Він допомагав навести сякий-такий лад у безладному їхньому влаштуванні в таборі — і навіть власні рухи були йому знайомі, наперед відомі. А потім два тижні він споживав просту, нашвидку зготовлену їжу: безформні кислуваті плескачі, незвичну дичину, якої раніш ніколи не куштував, — оленину, ведмежину, м’ясо дикого індика та єнота, що споживали й дорослі чоловіки, — їжу, яку зготовили ті, для кого мисливство важило більше, ніж куховарство, — і спав без простирадел під шорсткими укривалами, так само, як і мисливці спали.
Перші проблиски світанку він і Сем Фазерс зустрічали в засідці, яку приділили для хлопця. То було найгірше місце, найбезнадійніше. Але цього він і сподівався — навіть у глибині душі хлопець не смів надіятись, щоб цього першого для нього року бодай почути собак на сліду. Однак він почув їх. Сталося це на третій день — шемріт, не знати звідки й ледь чутний, але він розпізнав, що це, хоч ніколи перед тим не чув водночас стількох собак у гонах; шемріт погучнішав, розбився на гавкіт окремих собак, і врешті він розчув поміж іншими собаками тих п’ятьох, що належали Маккаслінові.