— Бійся. Від цього нікуди не дінешся. Але не ставай страхополохом. Жодне лісове створіння не скривдить тебе, хіба що як боронитиметься або відчує твою полохливість. А боягуза всі мусять стерегтися — ведмідь і олень так само, як і хоробра людина.
До полудня він зайшов уже далеко за багнистий рукав, опинившись у зовсім незнайомому місці, і послуговувався тепер не лише компасом, а й важким старомодним срібним годинником-цибулиною, спадком від батька. З табору він вийшов дев’ять годин тому, до смерку лишалося вісім, на годину менше. Хлопець зупинився — вперше, відколи сидів ото на колоді, чекаючи, поки розрізнить стрілку компаса, — і розглянувся, витерши рукою спітніле обличчя. З власної волі й охоти, смиренно, супокійно і без жалю він уже зрікся власних переваг, але, видно, цього було не досить, залишити рушницю — це замало. Він постояв хвилинку — дитинча, самотнє й загублене в зеленій небосяжній понурості безкрайньої пущі. І вирішив остаточно здатись на неї. Тобто відмовитися і від годинника із компасом, щоб уже в усьому бути перед нею чистим. Він відстебнув від комбінезона ланцюжок годинника, відв’язав ремінець компаса, повісив їх на кущ, поруч прихилив свого дрючка і так рушив далі у хащі.
Коли він зрозумів, що заблудився, то зробив так, як навчав його й напучував Сем: почав обходити по колу, маючи надію перетнути свій власний слід. Останні дві-три години хлопець ішов не дуже швидко, а як залишив на кущі годинник і компас, то ще більше сповільнив ходу. Через це зараз він став іти й зовсім поволі, бо ж те дерево мало бути недалеко; і справді, дерево він помітив навіть раніше, ніж сподівався; він звернув до нього й підійшов. Але біля дерева не було ніякого куща з годинником і компасом, отож тепер хлопець зробив так, як Сем навчав його і напучував зробити вдруге: почав знов обходити по колу, тільки набагато ширше і в протилежному напрямку, з надією, що як не перше, то друге коло десь же перетне його давніший слід. Однак ніде не натрапляв він на відбиток власної ноги чи й будь-чиєї іншої. Тепер він ішов уже швидше, хоча все-таки без паніки, серце билося частіше, але досить сильно й розмірено, і цим разом дерево виявилося вже й зовсім не те, бо біля нього лежав повалений стовбур, якого раніш не було й близько, а за стовбуром — невелике болітце, земля, просякнута водою, — отож тепер він зробив так, як Сем навчав його й напучував зробити втретє і востаннє; тим же часом, сівши на колоду, він побачив відбиток кривулястої лапи, неоковирну заглибину в вологому грунті, яка у нього на очах заповнювалася водою, поки вода залила слід, переповнила його, і обриси поволі почали розмиватися. Ледве-но підвівши голову, він побачив другий слід, а ступивши крок — і третій. Не хапаючись, не біжучи, він рушив навздогін, саме в міру швидко, щоб не відстати від тих слідів, що виростали перед ним немовби з самого повітря, вчасно встигаючи, щоб не згубити безнадійно слід і не погубити безнадійно себе, невтомний і завзятий, не піддаючись ваганню чи ляку, тільки трохи захеканий, бо молоточок його серця колотився сильно й гарячково, — аж раптом вийшов на галявинку, яку відразу ж і замкнули хащі. І враз безшелесно насунулися на нього й застигли дерева та кущі, а в промені сонця зблиснули компас і годинник. А потім він побачив ведмедя. Той не з’явився звідкись і не вигулькнув: він просто був там, стояв непорушний і завмерлий у зеленій безвітряній полуденній спекоті, поцяткованій сонцем, не такий великий, яким бачив його хлопець у снах, а саме такий, яким він сподівався побачити його наяву, трохи навіть більший, невиразний обрисами на тлі мерехтливого лісового присмерку, стояв і дивився на нього. Потім ведмідь ворухнувся. Без поспіху перейшов він галявинкою, на мить виступив на ясне осоння, і знов його покрила сутінь; там він зупинився ще раз і оглянувся через плече на хлопця. А потім його не стало. Він не ввійшов у ліс — він просто зник, без руху розчинився в пущі, як та рибина, здоровезний старий окунь, що колись на очах у хлопця пірнув у глиб ставка, не ворухнувши й плавцем.