Хлопець підвівся, все ще тримаючи песеня. Навіть у нього в руках воно запекло дзявкало і витягувалось, мов пружина, й поривалося до ледь чутного гавкоту гончаків. Хлопець дихав нерівно.
— Ти теж, — відказав він. — У тебе теж була рушниця. Чому ти не вистрелив?
Сем — наче й не до нього мова. Він простяг руку й торкнувся щуролова у хлопця на руках. Песеня й досі дзявкало та поривалося, хоч гончаків уже зовсім не було чути.
— Він пішов собі, — сказав Сем. — Можеш тепер заспокоїтись і відпочити, до наступного разу. — Він погладив песеня, і за хвильку воно стихло. — Ти майже той, кого нам треба, — додав він. — От лише трохи замалий. Справжнього собаки в нас ще нема. Він мусить бути не тільки жвавий, а й здоровий, і до того ще й відважний. — Сем підняв руку від голови щуролова і мовчки подивився в ліс, туди, де зник ведмідь з гончаками. — Хтось таки це зробить. Колись.
— Я знаю, — відказав хлопець. — Тож і мусить це бути хтось із нас. Щоб насамкінець. Коли навіть йому самому це все набридне.
Отож він повинен був би ненавидіти й боятися Лева. Сталося це четвертого літа, коли хлопець учетверте відзначав у мисливському таборі день народження майора Де Спейна та генерала Компсона. Напровесні ожеребилася майорова кобила. І ось одного літнього вечора, коли Сем привіз коней та мулів на ніч до стайні, лошати між них не знайшлося, і знавісніла з тривоги кобила ніяк не давала загнати себе в загороду. Спершу він подумав, хай би кобила провела його на те місце, де згубилося лоша. Але вона не могла цього зробити. Вона жахалася взагалі ступити в хащі, а не те щоб показати ще напрямок. Вона просто гасала наосліп, ошалівши з жаху. Раз вона навіть крутнулася й налетіла на Сема, мовби в крайньому розпачі забула, що це людина, та ще й давно їй знайома. Кінець кінцем він таки загнав її до загороди. Але на той час було вже затемно іти в ліс розплутувати її звивистий слід.
Сем прийшов до будинку й розповів про все майорові Де Спейну. То мусив бути якийсь хижак — безперечно, великий, а лоша досі вже мертве, де там воно не є. В цьому ніхто не сумнівався.
— Це пума, — відразу заявив генерал Компсон. — Та сама, що забила в березні оленицю з оленям.
(Про цю пригоду Сем переказував майорові через Буна Хогенебека, коли той приїхав був до табору довідатись, як тут перезимували, — що олениці вигризено горло, і потім хижак наздогнав оленя і теж роздер).
— Сем зовсім не казав, що це пума, — заперечив майор Де Спейн.
Сем, непроникний, мовчки стояв позаду майора за столом — там саме вечеряли — і ніби тільки й чекав кінця розмови, щоб піти. Здавалося навіть, що він ні на що й не дивиться.
— Пума могла б скочити на оленицю, та й оленя наздогнати їй невеликий клопіт. Але щоб пума напала на лоша, коли воно з кобилою?! Ні, це Старий Бен, — сказав майор Де Спейн. — Я розчарований у ньому. Він порушив правила. Не думав я, що він таке зробить. Він забивав наших з Маккасліном собак, але це нормально. Ми ставили собак проти нього, а він остерігав нас. Але тепер він вдирається в мою садибу і нищить мою власність, та ще й улітку! Він таки порушив правила. Це Старий Бен, Семе, ніхто інший.
Сем усе стояв мовчки, чекаючи, поки майор скінчить.
— Завтра підемо її слідом і переконаємось, — додав ще майор Де Спейн.
Сем рушив додому. Він не жив у таборі, не схотів: за чверть милі далі, над багнистим рукавом річки, він поставив собі маленьку хатину, таку, як у Джо Бейкера, тільки міцнішу й щільнішу, поруч засік з колоддя на кукурудзу для поросят, що їх відгодовував щороку.
Другого дня Сем прийшов до табору, коли всі ще спали. Лоша він уже встиг знайти. Було воно недалеко, менше як п’ятсот ярдів від стайні, і всі подались туди, не дожидаючи сніданку. Тримісячний жеребчик лежав на боці, горло в нього було вигризене, нутрощі почасти зжерті, над’їдене й одне стегно. Він лежав не просто так, як от би зразу повалений на землю, а ніби його спершу вдарено, а тоді мотлошено, і не було на тілі жодної дряпини від пазурів, що вже мусила б лишити па ньому пума, добираючись до горла. Із слідів було видно, як у нестямі кобила кружляла біля того місця, як вона в крайньому розпачі кинулася на хижака (і на Сема вчора ввечері так само), як вона дико гасала, пройнята смертельним жахом, як той хижак навіть і не рвонувся до неї, коли кобила наблизилася, а тільки ступив три-чотири кроки в її бік, і вона втекла, — і врешті у генерала Компсона вихопилося:
— Боже, ну й вовцюра!
Сем і далі мовчав. Хлопець приглядався до нього, поки мисливці, постававши навколішки, міряли сліди. Щось нове з’явилося в Сема на обличчі. То не був тріумф, радість або надія. Згодом, ставши дорослим, хлопець зрозумів той вираз, як зрозумів і те, що Сем увесь час знав, чиї то сліди і хто навесні вигриз горло олениці й забив оленя. Передчуття неминучого, ось що проступило тоді вранці у Сема на обличчі. «І це його втішило, — думалося хлопцеві. — Він був старий. Не мав ні дітей, ні племені, ані живої душі рідної на всьому білому світі. А хоч би й мав кого, то не знайшов би в ньому ні відгуку, ні відради, бо всі свої сім десятків літ мусив прожити у подобі чорношкірого. Тепер же надходив кінець. І це його втішило».