— А побачите, — відказав Сем.
Другого тижня вони щоранку приходили до Семового засіку. Лаштуючи пастку, Сем зірвав був з даху кілька гонтин, опустив у засік прив’язаний на мотузку труп лошати, а коли звір опинився всередині, витяг принаду геть. І ось тепер щоранку вони дивились, як він через отвір опускає в засік відерце з водою, а собака невтомно гупає в двері, відбивається від них і знову стрибає. Пес ні разу не подав голосу, і в тих його стрибках відчувались не якісь лютощі, а тільки холодна й похмура непогамовна впертість. Під кінець тижня він перестав кидатися на двері. Проте не помітно було, щоб він ослаб або змирився з тим, що двері не піддадуться. Здавалось, йому просто перехотілося стрибати. Але він не лежав. Ніхто ні разу не бачив, щоб він лежав. Він стояв, і тепер його можна було роздивитися — почасти мастиф, мав він щось і від ерделя і, можливо, ще від десятка порід, на зріст понад тридцять дюймів у лопатках, вагою, мабуть, з дев’яносто фунтів, холодні жовті очі, дужі груди і понад усе та дивна масть із сизуватим проблиском, як у воронованої рушничої цівки.
Другий тиждень минав, пора було згортати табір. Але хлопець попросився в Маккасліна, і той дозволив йому залишитись. Жити він перебрався до Семової хатини. Щоранку хлопець дивився, як Сем опускає в засік відерце з водою. При кінці другого тижня пес зліг. Він підводився, заточуючись і насилу переставляючи лапи, пив воду і падав знову. Одного ранку він уже й до води не міг дотягтись, не міг звестися навіть на передні лапи. Сем узяв коротку палицю і намірився ввійти до засіку.
— Стривай, — затримав його хлопець. — Дай-но я хоч рушницю…
— Не треба, — відказав Сем. — Він уже не може й рухнутись.
Таки справді. Пес лежав на боці, коли Сем до нього доторкнувся, до голови й схудлого тіла, лежав непорушно, розплющивши жовті очі. Не було в них злості чи безсилої ненависті, а тільки холодні й майже байдужі до всього лютощі, наче в якоїсь стихійної сили. І не дивився він ні на Сема, ні на хлопця, що зазирнув у шпарину.
Сем почав його годувати. За першим разом довелося підводити йому голову, щоб він зміг вихлебтати м’ясну юшку. На ніч Сем поставив у засіку миску юшки з накришеним м’ясом — у такому місці, де собака міг до неї дотягтись. Уранці миска була порожня і пес лежав уже на животі, підвівши голову, втупивши холодні жовті очі в двері, коли входив Сем, — і ані в тих очах нічого не зблиснуло, ані гарчання ніякого не почулося, коли він враз кинувся на Сема, тільки схибив, заслабий ще був, отож Сем устиг оперіщити його палицею, вискочити з засіку й захряснути двері саме в ту мить, як у них гупнувся пес, ще й не мавши, здавалося, часу підібрати лапи для стрибка, немовби двох тижнів голодування зовсім і не було.
Пополудні того дня почулося, як хтось гейкає в лісі з боку табору. Виявилося, що то Бун. Він прийшов і хвилину дивився поміж колод на здоровезного собаку, що знову лежав на животі, підвівши голову й дрімотно втупивши жовті очі в нікуди, непогамовний і незламний духом.
— Найкраще було б випустити цього сучого сина, — озвався Бун, — та зловити Старого Бена й нацькувати на нього. — Він обернув до хлопця шкарубке обличчя, засмагле від сонця. — Збирай-но свої пастки. Кас наказав, щоб ти їхав додому. Досить дурня клеїти з цим коножером.
У таборі Бун залишив запряженого мула, а край улоговини чекала й бричка. Ввечері хлопець був уже вдома і розповідав Маккаслінові про собаку.
— Сем знов його моритиме голодом, поки він дасть йому ввійти й доторкнутись. Тоді знов почне годувати. А тоді знов моритиме голодом, якщо доведеться.
— Але задля чого? — здивувався Маккаслін. — Навіщо? Навіть Сем ніколи не приборкає цієї звірюки.
— А він і не потрібен нам приборканий. Нам треба, щоб він такий і був. Ми хочемо, щоб йому врешті стало ясно одне: коли він хоче вийти живий з засіку, то мусить робити те, що накаже Сем або хто інший. Бо він саме той собака, що перейме і затримає Старого Бена. Ми вже й назвали його. Левом.
Нарешті настав листопад. Мисливці повернулися до табору. Разом з генералом Компсоном, майором Де Спейном, Маккасліном, Волтером і Буном хлопець стояв на подвір’ї серед зброї, постелей та скриньок з харчами і дивився, як стежкою від загороди йдуть Сем Фазерс із Левом — старий індіанець у вибляклому комбінезоні, гумових чоботях, протертому кожушку й капелюсі, якого колись носив хлопців батько, а поряд поважно ступає здоровезний собацюра. Гончаки були кинулись назустріч, та враз і застигли, крім того молодого, ще й досі нетямущого. Він підбіг до Лева, вихляючи хвостом. Лев навіть не вищирився на нього і не зупинився. Однією лапою, по-ведмедячому, він гильнув його, і молодий гончак, заскавулівши, відлетів перевертом на п’ять-шість футів, а сам Лев зайшов собі на подвір’я і став, дрімотно втуплений у нікуди, ні на кого не дивлячись.