— Оце то такі — вихопилося в Буна. — А можна до нього доторкнутись?
— Можна, — відказав Сем. — Його це не обходить. Його ніщо й ніхто не обходить.
Як і всі інші, хлопець теж дивився на цю сцену. І протягом наступних двох років він часто придивлявся до них обох, починаючи з хвилини, коли Бун доторкнувся до голови Лева, а тоді став навколішки й обмацав йому кістки та м’язи — який він силою. Виглядало це так, наче Лев був жінкою, — чи то, може, Бун був жінкою. Скоріше вже друге: великий, поважний, на вигляд сонний собака, якого, мовлячи Семовими словами, ніхто й ніщо не обходило, а поруч — гарячкуватий, грубошкірий і суворолиций чоловік, що розумом ледве піднявся над дитиною і в жилах мав домішку індіанської крові. Хлопець придивлявся, як замість Сема й дядька Еша годувати Лева став Бун. Він не раз бачив, як Бун, присівши навпочіпки біля кухні під холодним дощем, годує собаку. Бо Лев не спав і не їв разом з іншими собаками, і ніхто з мисливців так і не знав, де він спить, — тобто всі думали, що він спить у своїй будці коло Семової хатини, аж поки в наступному листопаді Маккаслін випадково завів про це мову із Семом і той йому сказав.
Того ж таки вечора хлопець, майор Де Спейн і Маккаслін з ліхтарем у руці пішли до кімнатинки ззаду, де спав Бун, — маленької, тісної, задушливої комірчини, просмерділої Буновим немитим тілом і вогкою мисливською одежею. Бун, що хропів, розкинувшись навзнак, раптом пробудився, а збоку біля нього підвів голову Лев і дрімотно глянув на них холодними жовтими очима.
— Буне, хай тобі чорт! — скрикнув Маккаслін. — Вижени звідси собаку. Йому ж уранці гнати Старого Бена. А коли він за ніч надихається твого запаху, то вже хіба тільки скунса почує!
— Мені мій запах анітрохи не вадить, — мовив Бун.
— Та хоч би й вадив, то що? — втрутився майор. — Не ти ж будеш вистежувати ведмедя. Викинь його звідси. Хай іде під хату, де решта собак.
Бун почав підводитись.
— Він же позагризає їх, хто лише чмихне чи позіхне йому під носом чи ненароком торкнеться.
— Не думаю, — відказав майор. — Жоден із тих собак навіть спросонку не позіхне перед ним і не торкнеться до нього. Викинь його звідси. Завтра мені буде потрібен його нюх. Торік Старий Бен ошукав його. Вдруге це в нього навряд чи вийде.
Бун як був у довгих брудних спідніх, з волоссям, розкуйовдженим зі сну, узув, не зашнуровуючи, черевики і так вийшов разом з Левом. Решта повернулися до фасадної кімнати, де на Маккасліна й Де Спейна вже чекали розкладені на столі карти. Трохи згодом Маккаслін спитав;
— Піти мені перевірити?
— Не треба, — відповів майор Де Спейн. — Масть, — це до Волтера Юела. Тоді знов до Маккасліна: — А коли й підеш, мені не кажи. Сам бачу, що вже старію: не люблю дізнаватись, як моїх наказів не виконують, хоч деколи наперед ясно, що так і буде. — І тоді до Волтера: — Мала пара.
— Дуже мала? — спитав Волтер.
— Зовсім мала, — відказав майор.
Хлопець, лежачи під своїми укривалами й ковдрами і чекаючи сну, також розумів, що Лев уже знов на Буновій постелі — що він ночує там і решту тієї ночі, і в наступну ніч, і щоночі в листопаді другого року, і третього. Він думав тоді: «Дивно, чого Сем на це погодився. Він же міг забрати назад Лева, дарма що Бун білий. Міг звернутися до майора чи Маккасліна. Та й не тільки. Адже то Семова рука перша доторкнулася Лева, і Лев цього не забув». А потім він виріс і зрозумів і це. Що так було правильно. Що так і повинно було бути. Сем був ватаг, владар; Бун — плебей, його ловчий. Бунові, отже, й належало доглядати собак.
Того ранку, коли Лев уперше вів собачу зграю на Старого Бена, в таборі об’явилося семеро незнайомців, болотників, кістлявих і схудлих від малярії людей, які жили з того, що ловили єнотів у капкани та обробляли дрібненькі латки землі над улоговиною, засіяні бавовником та кукурудзою. Одягнені вони були трохи краще, ніж Сем Фазерс, але набагато гірше, ніж Джім тітки Тенні, мали при собі старі рушниці й гвинтівки, прийшли ще до світ сонця не знати звідки і, поприсідавши на подвір’ї навпочіпки, терпляче дожидали під осінньою мжичкою. (Згодом Сем Фазерс розповів майорові Де Спейну, як вони ціле літо й осінь приходили до табору поодинці й по двоє-троє, щоб якусь хвилину подивитись мовчки на Лева і відійти). Найговіркіший із них озвався:
— Доб’ранку, майоре. Ми чули, що ви сьо’дні пускаєте цього сірого пса на старого двопалого ведмедя. То ми вирішили — прийдемо подивимось, як ви нічого не маєте проти. Стріляти ми не будемо, хіба він на нас набіжить.